Маршрутка

Чи зраджувала вона своєму чоловікові? Ні! Ніколи! Ні першому, ні другому, ні третьому… Хіба можна зрадити тому, кого не любиш? А вона їх більше не любила. Ні першого, ні другого, ні третього… Вона їх ненавиділа. Всією душею. Бо не могла позбутися. «Щоб ти провалився!», ­– казала кожному. І  вони врешті «провалювалися». А вона лише рахувала: один, два, три… І забувала…

  – Мужик – як маршрутка, – говорила подруга, – одна пішла – інша прийде.

  І таки приходила… Транспорт працював добре. Хоч водії були різні. І ті, що любили п’яні за кермо сісти. І ті, що кулаками махали. І такі, що травку курили. Та всі вони пішли у забуття… Вона навіть імена їхні не хотіла згадувати. Лише номери: один, два, три… А їй так хотілося кохання… Справжнього… І вона його таки   зустріла… Випадково… В маршрутці…

  Маршрутка була переповнена. Їх притисло один до одного так, що вона відчувала його всім своїм тілом. Він був схожий на актора. От тільки ім’я не пам’ятала. А коли він усміхнувся, вона зрозуміла, що це «воно», саме те, чого вона так довго чекала… справжнє.

 – Сьогодні спека, еге ж? – його голос важко було назвати приємним, але для неї він прозвучав, як музика, «Місячна соната» Бетховена.

– Так, дійсно… – тітонька ззаду притисла її ще щільніше до нього.

  Він опустив їй руку на плече, мабуть притримуючи, щоб вона не впала, хоча впасти було нікуди. Всю дорогу їхали мовчки, лише крадькома усміхалися один одному. Точніше, вона крадькома, а він – зі здоровим нахабством.

 – На наступній виходиш? – запитав він через декілька зупинок.

 – Ні, – розгубилася вона, не зрозумівши, коли вони встигли перейти на «ти».

 Він нагнувся, ніби хотів щось сказати, і поцілував її. А потім посміхнувся і його буквально винесли з автобуса.

 «От, дурна, – картала себе потім, – треба було вийти. Та щоб же я за ним бігла? Цього ще не вистачало? Оце я ще за маршруткою не бігала!»

 Та в душі відчувала, що він – не маршрутка. Він щось інше. Її лебедина пісня...

  Вона майже місяць їздила в один і той самий час, тим же маршрутом і так і не зустріла його. А одного разу запізнилася і ледве «впакувалася» в іншу переповнену маршрутку. Її притисли до якогось чоловіка.

 – Привіт! Куди їдемо?

   Почувши «знайомий твір Бетховена», почервоніла.

 – Як завжди, на роботу.

 – А де у нас робота?

 – В барі «Хвиля».

 – Колись зайду…

  Вони вийшли на одній зупинці. Він поцілував її, довгим французьким поцілунком. Вона не пручалася. А потім залишив, збуджену і розгублену.

 «І що це було? – думала вона. – І як довго це буде продовжуватися?»

  А продовжувалося це довго… Він приходив у бар і цілував її при будь-якій нагоді. Одного разу він напився і взяв у неї номер телефону. І через місяць таки подзвонив… Морочив голову… Розповідав якісь байки…  Дзвонив регулярно… Раз в місяць… Іноді він приходив до неї додому і залишався до ранку. А потім – зник… Вона не бачила його цілий рік… Видалила його номер, хоча в цьому не було потреби, бо знала його напам’ять. Намагалась не думати про нього, та виходило погано. Вона сердилась і ненавиділа його. Але не так, як своїх колишніх. Навпаки… З якоюсь ніжністю… Вона навіть не нумерувала його… Бо він був – єдиний. А коли знову подзвонив, дуже зраділа.

 –  Привіт, мала! Як воно нічого?

  Їй захотілося відшити його, смачно і грубо! Але стрималася. Бо сумувала за ним…

 –  Добре. А у тебе?

 –  Усе норм. Ти де? Я скучив за тобою.

 –  Щось ти рідко скучаєш.

 –  Таке життя… бентежне. Я прийду сьогодні?

 –  Приходь, – відповіла, навіть не роздумуючи.

  Вони кохалися пристрасно, немовби востаннє. Він не казав, де пропадав, а вона не питала. Їй було добре з ним, все інше не мало значення. А вранці він пішов… і подзвонив через місяць. І знову це бажання – відшити його… грубо і смачно. Та вона стрималася, бо дуже сумувала за ним…