Розділ 96. Руслан і його праця

Руслан прийняв зміну пізно ввечері, як і зазвичай. Михайло, хоч і виглядав втомленим, передав справи по всіх правилах — ключі, маршрутний лист, стан техніки. Але цього разу замість звичного короткого «все нормально» він затримався ще на кілька хвилин.

— Брате, сьогодні було щось неймовірне... — сказав Михайло, глянувши на Руслана так, ніби хотів поділитися чимось важливим. — Пасажирка зайшла, гарна, охайна... а в очах — порожнеча. Потім дитина на дорогу вибігла, а вона каже: «Хай буде, як буде». Я ледве встиг — по гальмах, аж дим пішов! Вона мовчала, наче це нічого не значить. Не людина вона, я тобі скажу...

Руслан лише кивнув. Не з тих він був, хто одразу видає емоції. Трохи помовчавши, мовив:

— У кожного з нас була така зустріч. Хоч одна. І всі після такого сивіють швидше... — він сумно посміхнувся. — Бог милував і тебе, і ту дитину.

Випили кави. Обидва мовчали. Після такого слів не треба — тільки вдячна думка до Неба і зосередження на праці. Руслан ще глянув на годинник — четверта ранку, наступного дня вже близько, треба йти відсипаться.

Будильник заграв, як завжди, безжально. 3:50. Руслан підхопився, налив собі гарячої кави в термос, вмився холодною водою і швидко зібрався. Його день починався ще до світанку — звична справа. Хто не звик — той зламається, а Руслан не з таких.

Вийшов у темряву — місто ще спало, лиш поодинокі вогники вікон свідчили: не він один бореться за життя. Дорога до гаража — коротка, але в голові вже прокручувався план: які зупинки ремонтуються, де можуть бути затори, що за пасажири по маршруту. Цей внутрішній алгоритм у нього працював автоматично.

Сів у маршрутку, завів — мотор затремтів, ніби теж прокинувся від важкого сну. Виїхав на лінію вчасно. Пасажири почали з’являтись одразу. Хтось із кавою, хтось сонний, хтось нервовий. Усе, як завжди. Але раптом — удар. Дивне відчуття. Руслан зупинився. Спустило заднє праве внурішнє колесо.

Ну, хоч не переднє, — буркнув сам до себе і вийшов оглянути.

Добре, що спарка тримала вагу — інакше стояв би серед дороги. А так — дотягнув до кінцевої. І ось там почалося: дощ, грязюка, домкрат, гайковий ключ, швидка, як на раллі заміна колеса. Пальці ковзають, коліна в багні, піт заливає в очі. Але він не нарікав. Це робота. Не хобі, не мрія — реальна праця, яку хтось повинен виконувати.

Через пів години запаска вже була на місці, Руслан сів за кермо — ще й на маршрут встиг, хоч і весь мокрий і вимазаний. Але пасажири чекати не повинні.

міна минула у звичному ритмі — напруга, увага, рух, слова, обличчя, мікросон на світлофорах і незмінне бажання встигнути. По завершенню — не додому, а на шиномонтаж. Цілодобовий. Черга.

— Як завжди, — зітхнув Руслан, коли побачив ще чотирьох таких, як він, — втомлених, але впертих.

Довго стояв, нарешті зробили колесо. Після цього — ще одна обов’язкова справа: мийка. Не тому що штрафи, а тому що сам себе поважає. Якщо вже кермуєш транспортом, у якому їздять люди — він має бути чистим. Усередині й зовні. Миття затягнулося майже до першої ночі. Додому їхати сенсу вже не було.

Він припаркувався збоку на стоянці, підклав куртку під голову і заснув прямо на передньому сидінні. Три години — наче хвилина. Сон був міцний і короткий. Прокинувся, випив міцної кави з термоса, перевірив тиск у медички — норма.

— Все, можна їхати, — сказав сам собі. І поїхав.

Важко. Дуже важко. Але кому зараз легко? Руслан не ставив собі риторичних запитань. У нього була відповідь. Це його шлях. Його праця. Його відповідальність.

Він просто робив свою роботу — добре, чесно, до кінця. І в цьому було щось більше, ніж просто заробіток. У цьому була гідність.