Розділ 94. Війна — це не жарти

Другий день зміни почався звично: медогляд, короткий обмін словами з диспетчером, перевірка тиску в шинах і погляд у дзеркало, в якому Михайло завжди бачив щось більше, ніж просто себе. Це було обличчя людини, яка щодня виїжджає на передову цивільного життя — маршрут, відповідальність, люди.

Місто ще не прокинулося повністю, але повітря вже наповнювалось звуками: ранкові пішоходи, сигнал автівки, дзвін дзвонів із церкви неподалік.

На зупинці “Площа Героїв” зайшов він.

Військовий. Рюкзак за спиною, пісочна форма трохи зношена, погляд — прямий, твердий, втомлений. Увійшов мовчки, але рух був чіткий, звичний — як людина, що знає, куди йде. Витягнув гроші з кишені і простягнув Михайлу, навіть не питаючи про вартість.

Михайло зреагував миттєво. Без пафосу, без зайвих слів.

— Забери назад, друже. Ми тобі вже стільки винні, що за все життя не віддамо. Якби не ви — москалі вже були б тут. Не треба тому і,,героям слава''.

Військовий на мить завис. Потім автоматично відповів ,, навіки слава'' дякуючи Богу.  Він не звик до такого  відношення. Частіше — байдужість або мовчазне “дякую” у кращому випадку. Але тут — просте людське тепло. Не театральне. Справжнє.

— Спасибі, — сказав він коротко, й пішов у середину салону.

Їхав мовчки кілька зупинок. Але тиша була не порожня. Вона дихала досвідом, болем, спогадами. Нарешті він заговорив. Його голос був глухуватий, але спокійний.

— Відпустка. Три місяці. З передка. Досі сам не вірю. Рік майже — на нулі. Без жодної подряпини. Стільки бачив… а мене Бог милував.

Михайло перевів очі у дзеркало, побачив погляд чоловіка. У ньому не було хизування. Лише подяка і тінь того, що лишилося там, за горизонтом.

— Саме страшне — дрони, — продовжив боєць. — Вони як хижі птахи, літають над головами цілими днями. Іноді навіть у сні чуєш той звук… дзззз… — він зробив жест біля вуха, — …і прокидаєшся, весь мокрий.

Пасажири затихли. Навіть ті, хто не слухав спершу, тепер уважно прислухались.

— А гинуть… — він ковтнув повітря. — Дев’яносто відсотків смертей — через дурість. Недбалість. Хтось на позиції говорить по телефону з жінкою, і дрон ловить сигнал. І — бац. Немає людини.

В автобусі запанувала повна тиша.

— А ще — каска, бронік. Обов’язково. Хоч і важко, хоч і піт по спині тече — але життя одне. І не висовуйся. Ніколи. Снайпер тільки й чекає. Один момент — і потім матері труну своїх синів закривають.

Михайло знову подивився у дзеркало. У його очах було те саме, що і в очах військового. Розуміння. Повага. Співпереживання.

І командир, — додав військовий. — Це найголовніше. Якщо він не дурень, якщо він думає перед кожним кроком, якщо тримає людей — то шанс є. У мене саме такий. Таким не стають — такими народжуються. І мені пощастило.

На зупинці “Лісова” він підвівся.

— Дякую, — сказав тихо, звертаючись до Михайла.

— Тримайся, брате, — відповів той, міцно потискаючи руку. — Нехай тебе Бог береже, захисник ти наш. І повертайся цілим. Із цієї війни ще має хтось правду написати.

Він зник у натовпі, але тінь його присутності ще довго залишалась у маршрутці. Пасажири мовчали. Дехто витер сльозу. Дехто подзвонив комусь із рідних. Дехто просто задумався.

Михайло повільно натиснув на педаль. Двигун загуркотів. Колеса знову покотилися містом.

Другий день зміни. Але кожен день — як нова історія. І в цій історії війна нагадала про себе. Не гучно. Не криваво. Просто — голосом людини, яка повернулась із передової.

Бо війна — це не жарти. І навіть коли ти всього лише водій маршрутки — твої слова, твій вчинок, твоє ставлення можуть стати бронею. Хоч на мить.

А мить — може

зберегти життя.зберегти життя.