Розділ 93. Зміна Руслана і надзвичайні події

Зміна — як естафета. Важливо не просто тримати кермо, а прийняти його з повагою до напарника. У Михайла і Руслана це вже стало ритуалом: вечірня кава, кілька жартів, перевірка стану автобуса, легкий огляд вогнегасника й аптечки.

— У тебе все, як в аптеці, — усміхався Михайло, заглядаючи в салон.

— У мене все, так. Чисто, тихо і стабільно — бо на цьому я хліб заробляю, — жартував Руслан у відповідь.

Михайло був старшим на маршруті. Не за віком — за довірою. Його слово важило більше, ніж диспетчерський наказ. Господар маршруту, Петро Миколайович, не раз казав:

— Як Михайло скаже — так і буде. Бо він — не просто водій. Він — людина.

І ця людина вийшла на маршрут рано-вранці, як завжди. Медогляд, огляд техніки, дозвіл у диспетчера — усе чітко, по-інструкції. За вікном ще тільки-но починало розвиднятись, а у маршрутці вже запах кави з термоса і перші сонні пасажири — робітники, студенти, пенсіонери.

Рейс почався звично. Зупинка за зупинкою, Михайло легко лавірував між зупинками, вітався з постійними пасажирами, підвозив до лікарень, офісів і шкіл. Але вже за кілька хвилин все змінилося.

На зупинці “Центральна” зайшов чоловік. Худий, блідий, з глибоко впалими щоками і розірваним коміром. Одяг мав вигляд старого мундиру, а в очах — дикий вогонь. Він не платив, не питав, просто став посеред салону, підняв руку і голосно заявив:

— Щоб ви знали: я — Наполеон Бонапарт. Прийшов навести лад у цьому хаосі!

В салоні спершу стало тихо, потім з’явився стриманий смішок. Але Михайло не сміявся. У цих очах він бачив не комедію, а небезпеку. І коли “Наполеон” почав кричати про те, що автобус занадто повільний і хтось украв його крила, Михайло зрозумів: жартів не буде.

— Товаришу Наполеоне, — м’яко відповів він, не відводячи очей. — Ми ще не встигли модернізувати автопарк до рівня аерофлоту. Але працюємо над цим.

Водій не підвищував голосу. Він говорив, як із людиною, яку не можна гнівити. Як з вибухівкою без маркування. Водночас, ліва рука ковзнула під приладову панель — тривожна кнопка. Натиск. Тепер усе залежало від часу.

— Чому ти дивишся на мене, як на ідіота?! — загорлав чоловік, сіпаючи себе за куртку. — Ви всі мене зрадили! Францію зрадили! Я мав бути імператором — а сиджу в автобусі з дурнями!

Михайло прошепотів хлопцям на передньому сидінні:

— Готуйтесь. Підстрахуйте.

Ті кивнули. Зрозуміли без зайвих слів. Пасажири насторожено мовчали. Деякі потягнулися до телефонів. Інші — ближче до виходу.

На найближчій зупинці Михайло зупинився.

— Пан Наполеон, — сказав, виходячи зі свого крісла і ховаючи моток міцного шпагату за спину, — ваша карета чекає. Прошу, зійдіть з трону.

Але “імператор” уже рився в кишені. Михайло не чекав. За мить був поруч, а ще за мить його підтримали двоє хлопців. Утрьох — міцно, швидко, впевнено його знешкодили. Чоловіка скрутили, зафіксували, притисли до поручня. Він кричав, сичав, кусався — але вже було пізно.

Саме вчасно прибули патрульні. Один з офіцерів відкрив кишеню його куртки — звідти випав складний ніж. Другий витяг з кишені газовий балончик з маркуванням “нервово-паралітичний”. Поліцейські перезирнулись:

— Добре, що ви так вчасно спрацювали. Він уже значився в базі. Минулого року напав на фельдшера. І зник.

Пасажири почали аплодувати. Бабуся, що сиділа ближче до виходу, плакала — від полегшення. Хтось подякував Михайлу вголос. Хтось — просто поглядом.

Коли все вщухло, автобус рушив далі. Люди поволі повертались до своїх думок. Але ця подія залишила слід.

І тільки один голос із заднього сидіння тихо пробурмотів:

— Як добре, що у нас є водії, які не просто керують автобусом. А керує ситуацією.

А Михайло просто усміхнувся в дзеркало й прошепотів:

— Така робота. Інакше — ніяк.

Бо маршрут — це не просто шлях. Це — довіра. І кожна зміна може стати надзвичайною. Якщо

ти на боці добра і твоя мета творити добро.