Розділ 91. На іншому боці керма

Все почалося з медогляду і техогляду, підписи і штампи в шляхівці Руслана.

Руслан їхав упевнено, з тією спокійною концентрацією, яка приходить не від самовпевненості, а від досвіду. Руль слухався легко, маршрутка — слухалася руля. Дорога тягнулася, мов знайомий трек, який знаєш напам’ять, але все одно хочеш дослухати до кінця.

Салон потроху наповнювався. Пасажири, як завжди, розподілялись по “своїх” місцях: хтось — біля вікна, щоб дивитися на місто, хтось — ближче до дверей, щоб не пропустити свою зупинку, а хтось — десь посередині, ніби боявся зробити вибір. Руслан знав: за роки роботи він вже міг читати людей із кількох поглядів. Іноді навіть здогадувався, хто з них попросить “зупиніть тут, будь ласка” ще до того, як вони відкриють рота.

Маршрутка їхала м’яко. Мотор муркотів, ніби задоволений кіт. Нові амортизатори, про які дбав Михайло, справді робили різницю. І Руслан подумки подякував йому.

Він поважав старшого колегу. Не за роки — за підхід. Михайло ніколи не повчав. Не ліз із порадами, не виставляв себе “вчителем життя”. Просто показував приклад. І робив це настільки гідно, що хотілося самому не зганьбити честь керма.

Руслан не народився в сім’ї водіїв. У нього не було тата, що “ще на ЛАЗі” ганяв міжміські рейси, і діда, який “ремонтував мотор з заплющеними очима”. Усе прийшло з нуля. Спершу — випадковість: треба було підробити після армії. Потім — звичка. А далі — любов. Дорога втягнула, мов подих свободи. І він зрозумів: це не просто робота. Це життя — у русі, у ритмі, у зустрічах і розлуках, які повторюються щодня.

На зупинці залетіли школярі. Шум, сміх, запах булочок із пакунків, глузливі перемовини між рядами. Руслан глянув в дзеркало і посміхнувся:
— Куди наука несе сьогодні?
— До тітки на Варшавку! — вигукнула дівчинка, навіть не задумуючись.
— Тоді тримайтеся міцніше. Я вас донесу, як дорогоцінний вантаж!

Діти розсміялися. Один хлопчик навіть показав “клас” пальцем вгору. І Руслан подумав: от воно, справжнє спілкування. Без претензій, без ролей. Просто добро — від серця.

На наступній зупинці підсіла бабуся з важким пакетом. Піднімалася повільно, тримаючись за поручень. Руслан миттю встав, підійшов, допоміг, притримав пакунок, посадив її на сидіння.
— Дякую, синочку, — сказала вона тихо, ніби боялася, що її слова загубляться в гуркоті мотора. — Мені б до “Садової”, якщо не забудеш.
— Не забуду, — усміхнувся Руслан. — У мене, як і в маршрутки, — усе по пам’яті.

Бабуся посміхнулася у відповідь. І та усмішка була кращою за будь-які чайові. Бо відчуття вдячності — найщиріше паливо для душі.

Коли дорога вийшла на пряму, Руслан вимкнув музику й залишив лише гул мотора. Йому подобалася ця мелодія — рівна, глибока, жива. Вона заспокоювала. “Отак би й у житті, — подумав він, — щоб усе рухалося плавно, без ривків, без аварій”.

Вечір поволі спускався. Сонце заходило між багатоповерхівками, кидаючи червоні відблиски на вікна маршрутки. Люди виходили один за одним — хтось дякував, хтось мовчки кивав. Руслан кожного помічав. Бо кожен пасажир — це історія. Маленька, коротка, але важлива.

На одній із зупинок, коли вже темніло, він побачив знайому постать у тіні ліхтаря. Михайло стояв, тримаючи руки в кишенях, спостерігав, як Руслан працює.
Руслан загальмував, відчинив двері.
— Ну, як нова зміна? — почувся спокійний голос.

— Стабільно, — відповів Руслан. — Дорога слухається, люди — більш-менш. Все працює, як годинник.
Михайло кивнув, але його погляд був теплий, задумливий.
— Та не в годиннику справа, — сказав він. — У тому, хто його заводить.

Руслан усміхнувся. Ці слова вкарбувалися десь глибоко. Бо в них була суть. Машина може бути справною, графік точним, маршрут знайомим — але без душі водія все те нічого не варте.

— Я тебе бачу, Руслане, — додав Михайло. — Ти ростеш. Не за кілометражем — за серцем.

Руслан хотів щось відповісти, але Михайло вже відійшов, розчинившись у темряві. Лише світло ліхтаря залишило слід на асфальті, ніби пам’ять про старшого побратима по дорозі.

Маршрутка рушила далі. Мотор співав, фари малювали вузьку смугу світла попереду. І хоч Руслан був за кермом сам, він не відчував самотності. Поруч — пасажири. Поруч — місто. Поруч — відповідальність. І ще щось невидиме — довіра, яку залишив Михайло.

Він глянув у дзеркало. У відблиску фар миготіли втомлені, але спокійні обличчя людей. І Руслан зрозумів: це не просто рейс. Це ланцюг доброти, який не можна обірвати.

Він легенько натиснув на педаль, ніби даючи маршрутці знак: “Поїхали, стара. Ми — на лінії”.

І в ту мить відчув — життя триває.

Поки хтось сідає в маршрутку,
поки хтось чекає на зупинці,
поки є кому передати кермо —
рух не зупиниться.

І кожен рейс має значення.