Розділ 90. Поки маршрут — живий

Вранці місто ще не прокинулося повністю. Світло ледь пробивалося крізь сірий туман, що повис над дахами, мов ковдра. Повітря пахло вологою землею, дизелем і кавою з нічного кіоску. Михайло прийшов, як завжди, заздалегідь. Не тому, що треба — просто звичка. І, може, тому, що йому подобалося це передранкове відчуття спокою, коли весь світ ще дихає повільно, а тільки ти — вже на ходу.

Він пройшовся вздовж маршрутки, обвів поглядом кожну подряпину, кожен слід минулих днів. Торкнувся боковини долонею, наче плеча старого товариша.
— Ну що, стара, — тихо сказав. — Ще один день, і трохи тиші нам обом.

Він знав: Руслан сьогодні забере її на чергові три дні. Але щоразу перед передачею Михайло відчував дивне хвилювання. Наче віддає не машину — а частину себе. Бо скільки разів вони разом переживали і спеку, і дощі, і сварки, і сміх — все залишалося в салоні.

Він завів двигун. Звук мотора — рівний, знайомий, мов серце друга. Всередині запах солярки змішувався з ароматом старої тканини й тонкими нотками кави, що завжди лишалася в термосі.
Михайло вдихнув і посміхнувся. Це був запах дороги. Його дороги. І він мусив відпрацювати ще один день за напарника, бо так треба. Тому медогляд, техогляд обов'язково зі штампами і підписами в шляхівці.

Перші пасажири з’явилися на зупинці, як тіні. Хтось кутався в шарф, хтось поспіхом добирав дрібні, хтось стояв, дивлячись у телефон, ніби там був шлях до спокою.
— Доброго ранку, — сказав він дівчині з навушниками.
Вона здригнулася, витягла один навушник і, трохи розгублено, відповіла:
— І вам... гарного дня.
І це дріб’язкове “і вам” зігріло Михайла більше, ніж термос із чаєм.

Далі — звичний ритм: повороти, зупинки, короткі фрази, плескіт дверей. На центральній ринку — шум, запах гарячої випічки, кілька знайомих облич.
— Доброго ранку, пане Михайле! — вигукнув чоловік із кошиком яблук.
— Доброго, Степане! Як торгівля?
— Та як завжди — аби не гірше!

Такі миті й робили його день живим. Бо кожне “привіт” — то частинка довіри, яку він збирав роками. Люди його знали. Хтось навіть казав, що у нього “легка маршрутка” — без сварок, без прокльонів, без поспіху. Михайло завжди відповідав:
— Бо в мене вона дихає разом із людьми.

Опівдні він зупинився на кінцевій. Кава з автомата, як завжди, гірка, але тепла. Він сидів на лавці, дивився, як сонце пробивається крізь хмари, і думав: “Скільки ж я так проїхав? Років двадцять? А може, й більше. І скільки ще встигну, витримаю — не знаю. Але доки мотор заводиться, доки двері відчиняються — життя триває.”

Телефон задзвонив.
— Михалич, це я, — почув знайомий голос Руслана. — Уже виїхав. Буду через годину.
— Та не спіши, — відповів Михайло. — Маршрут не втече.

Він поклав слухавку і задумався. Раніше, коли був молодший, усе робив поспіхом. Хотів більше, швидше, далі. А тепер зрозумів: головне — не скільки кілометрів проїхав, а кого перевіз. Бо за кожним сидінням — доля. І не кожен водій це помічає.

Ближче до вечора місто загуло, як вулик. Люди поспішали з роботи, маршрутка знову наповнилася розмовами, запахом парфумів і втоми. Хтось сміявся, хтось бурчав, але всі — їхали. І Михайло відчував: вони довіряють йому, навіть не думаючи про це.

На останній зупинці Руслан вже чекав. Молодий, бадьорий, з новим рюкзаком, навушниками на шиї й усмішкою до вух.
— Ну що, Михалич, як день?
— Спокійний, — відповів той. — Для нашої справи — це вже перемога. Печеню з’їв, каву випив, пасажирів не втратив.

Руслан засміявся.
— Значить, день вдалий.
— Та ще який, — кивнув Михайло, простягаючи ключі.

Руслан узяв їх обережно, як щось святе. Не просто метал, а символ дороги. І в цю мить між ними пройшла невидима нитка — зв’язок поколінь. Старший передавав молодшому не лише кермо, а й довіру, досвід, дух дороги.

— Слухай, — спитав Руслан, — а ти що робиш, коли не за кермом?
Михайло усміхнувся й подивився в небо, де вже займалися перші зорі.
— Дихаю. І чекаю, коли знову сяду за кермо. Бо поки я їду — я живу. А ще мию автобус. Між іншим бус вимитий зовні і з середини, бак повний по вінця.

Руслан завів двигун. Мотор загуркотів упевнено, рівно — ніби сам теж знав: життя продовжується. Михайло відступив убік, глянув, як світло фар розрізає вечір, і маршрутка повільно зникає в потоці.

Він стояв і дивився їй услід, поки шум моторів не розчинився вдалині. Потім тихо сказав сам до себе:
— Поки є дорога, поки є люди — ми живі. І маршрут живий.

І в тому простому реченні було все — сенс його роботи, його днів, його спокою. Бо є речі, що не зникають, навіть коли вимикаєш двигун.

Доки хтось чекає маршрутку,
доки хтось махне рукою “зупиніть на наступній”,
доки хтось усміхнеться, отримавши решту, —
доти цей світ крутиться правильно.

І Михайло знав: завтра знову буде світанок. І маршрут — оживе.