Розділ 89. Передачею керма

Михайло стояв біля маршрутки, спершись плечем на її боковину. Метал був теплий — від двигуна, від сонця, від змореної дороги, але все одно рідний. Пил на лакованій поверхні, подряпини на дверях, слід від чийогось ліктя біля вікна — все це не дратувало. Навпаки, нагадувало про прожиті дні, про тих, кого він возив, про кожен кілометр, в якому залишалася частинка його власної душі.

День закінчувався. Місто вже потроху гасило свої звуки: гули ще трамваї, десь шипів пар від кавового апарата на зупинці, а небо підфарбовувалось у сірі й рожеві відтінки. Михайло провів рукою по борту маршрутки, ніби гладив коня після тяжкої дороги.

— Витримала, дівчино, — сказав уголос, бо завжди вважав, що техніка теж має душу, тільки мовчазну. — А завтра знову в бій.

Завтра — зміна. Приїде Руслан. Тому терміново вимив бус з зовні і з середини, п'ять відер води вистачило.

Його напарник, молодший років на п’ятнадцять. Стрункий, завжди з посмішкою, із телефоном у руці й вічною енергією, якої, здається, вистачило б на трьох. У кожного з них — свій стиль. Михайло — спокій, порядок, класика. Руслан — рух, драйв, експерименти. Але разом вони тримали цей маршрут, як двоє пілотів один літак: якщо один відпускає кермо, інший — бере впевнено, без питань.

Маршрутка була в них спільна — одна на двох. Як дитина в чергуванні батьків: вдень з одним, уночі з іншим. Михайло мив її до блиску, перевіряв кожну гайку, а Руслан — додавав ароматизатори, музику й трохи життя. І хоч старший іноді бурчав, коли бачив нову наліпку або підсвітку салону, в душі посміхався. Бо знав: головне, щоб серце цього металевого звіра билося чесно.

Він відчинив дверцята, сів у крісло водія. Запах дизеля, кави й трохи вологи — звичний, домашній. Дістав із бардачка старий зошит — свій «журнал чергування». Не офіційний, не для звітів, а для них, як для людей. Вже кілька років у ньому чергувалися записи від нього і від Руслана: короткі фрази, технічні замітки, а часом — просто думки.

Михайло відкрив останню сторінку й написав акуратно, розбірливо, як завжди:

> “Руслане. Замінено лампу ближнього світла. Салон прибирав, трохи просушив сидіння — після дощу мокрі були. Акумулятор сідав, то підзарядив. Регулятор напруги — новий. Термореле замінив, бо двигун грівся. Ліва дверка, скло знову клинить — змасти направляючу. По касі — стабільно, без сюрпризів. Але дідусь сьогодні не доїхав одну зупинку, я повернув йому здачу. Гідна людина. Не шкодуй. І ще: “Промислову” об’їжджай — дорогу перекопали. І пам’ятай: тримай маршрутку не за графіком, а за совістю.”

Він перечитав, усміхнувся. Бо знав — Руслан зрозуміє.

Колись давно, коли вони тільки починали працювати разом, Руслан ставився до цих записів як до старечих звичок. А потім сам почав писати: спершу коротко — “долив тосол, перевір тиск”, а потім — більше, глибше. І з тих записів виріс невидимий діалог — між поколіннями, між досвідом і молодістю, між тим, хто вже пройшов, і тим, хто ще йде.

Михайло відкинувся на спинку сидіння. У голові пливли спогади — перші рейси з Русланом, його хвилювання, як той боявся заглохнути на світлофорі. А тепер — впевнений водій, знає кожен вигин дороги, кожного “проблемного” пасажира в обличчя.

— Та росте хлопець, — сказав уголос. — Не зіпсувався.

Десь неподалік загуркотів інший автобус. З темряви вийшов знайомий водій — Павло. Куртка напіврозстебнута, руки в кишенях, погляд спокійний.

— Ну що, завтра Руслан? — запитав, киваючи на машину.

— Завтра він, — відповів Михайло. — А сьогодні ще я доганяю день.

— І як день?

— Як завжди, — посміхнувся. — У когось грошей не вистачило, у когось терпіння, а в когось — доброти. Але все минуло. Головне, що маршрутка повернулась ціла.

Павло кивнув і, кидаючи погляд на старенький автобус, додав:
— Гарно тримаєш її. Як живу.

— Бо для мене вона — не просто техніка, — відповів Михайло. — Вона — частина шляху. Як оті люди, що заходять і виходять.

Павло посміхнувся й пішов до своєї машини.

Михайло тим часом піднявся, взяв ганчірку й ще раз протер панель. Це був його ритуал — не заради чистоти, а заради відчуття завершеності. Бо день маршрутника закінчується не тоді, коли заглушив мотор, а коли відчув: залишив усе в порядку.

Він визирнув у вікно. Небо вже темно-синє, з першими зорями. В голові крутилось: “От зараз Руслан приїде, сяде за кермо, увімкне свою музику… “Знову той його реп, що пасажири не розуміють”, — подумав і засміявся. — Але хай. Йому теж треба мати свій шлях.”

Він уявив, як Руслан заходить в салон, перевіряє дзеркала, натискає педаль, слухає, як заводиться двигун, і махає йому рукою з вікна:
— Все, Михалич, тримайся! Я на лінії!

І тоді Михайло нарешті дозволить собі видихнути. Вийти з форми, вдягти просту сорочку, налити чай, сісти в дворі на лавку. Поруч кіт, що завжди чекає. І тиша — справжня, без гулу дороги.

Бо суть у тому, щоб знати, коли передати кермо. Не лише фізично, а й по-людськи. Коли вже можна довірити шлях іншому, знаючи, що той не зрадить.

Маршрут триває. І поки є кому тримати кермо — життя не зупиниться.

Михайло ще раз глянув на свою машину, ніби дякував їй за день, і прошепотів:

— До завтра, дівчино. Бережи Руслана.

Потім зачинив дверцята, і звук замка тихо відбився у вечірньому повітрі — як крапка в кінці довгого, чесного робочого речення.

Він ішов додому спокійно, не поспішаючи. Позаду залишалася дорога, попереду — ніч, а десь між ними — життя, яке рухалось далі, як добре злагоджений маршрут: рівно, на совість, і з вірою в те, що кожен день має свій сенс.