Розділ 88. Поза рейсом

День добігав кінця. Михайло плавно зупинив маршрутку на кінцевій, підвів ручник, вимкнув двигун. Тиша накрила салон, як ковдра після бурі. Тільки слабкий запах дизеля ще тримався в повітрі — нагадував, що ця машина сьогодні відпрацювала чесно.

Годинник показував 21:07. За спиною — сім повних кіл, два короткі рейси «поза графіком», одна сварка через здачу і ще один забутий пакет із яблуками, що тепер сумирно лежав на задньому сидінні. Дрібниці, з яких складається день маршрутника.

Михайло не поспішав виходити. Сидів, тримаючи руки на кермі, мов ще не готовий його відпустити. За вікном темніло, ліхтарі світилися помаранчевими колами, а за ними — вечірнє місто, втомлене після робочого дня.

В салоні — відлуння людських голосів. Він навіть чув їх, хоч автобус давно спорожнів: дитячий сміх, чиїсь зітхання, обурення, розмови по телефону, стукіт дрібних монет у скриньці. Все це ще жило десь усередині.

— Ну що, фінішував, філософе? — долинуло ззовні.

Михайло посміхнувся. Це був Ігор — старший колега з паралельного маршруту, який завжди з’являвся на кінцевій саме тоді, коли треба не бензину, а слова.

Ігор сів на сходинку, запалив цигарку й видихнув у ніч. Дим повільно розчинився в холодному повітрі.

— Як день? — спитав, не дивлячись прямо.

— Як завжди. Одні спішили, другі ображались, треті мовчали, ніби я їм боргую життя. Але нормально, — відповів Михайло. — Краще, ніж учора.

Ігор кивнув, усміхнувся куточком губ.

— А в мене сьогодні один дід взагалі не платив. Каже: “Я пенсіонер, я маю право”. А я йому: “Я водій, я маю план”. — Ігор розвів руками. — Посміялись. І я його таки підвіз. Бо що з того? П’ятнадцять гривень не спасуть, а от людяність — може.

Михайло глянув на нього й усміхнувся:
— Такі ми з тобою — дурники неначе, але люди, якщо по-божому. Возимо не тільки людей, а й їхні історії. І часом ті історії лишаються в нас, як камінці в черевику — йдеш далі, а воно тисне.

Ігор видихнув дим і кивнув.
— Точно. Знаєш, я колись думав: робота водія — проста. Сів, поїхав, заробив. А потім зрозумів — то не робота, а хрест. Бо ти бачиш людей у найсправжнішому вигляді. Без масок. У маршрутці ніхто не грає ролей.

Михайло задумався. Він часто ловив себе на тому, що в цих коротких зустрічах — у кількох зупинках між «заходьте» і «на вихід» — іноді відкривається більше, ніж у дружбі роками.

— Сьогодні одного малого підвіз, — сказав тихо. — Стоїть під дощем, мокрий, рюкзак як мокра ганчірка, в руках квіти. Я навіть не питав, куди йому. Просто зупинився. Він сів, мовчав всю дорогу. Вже виходячи, каже: “Дядьку, ви добрий”. І все. Знаєш, я потім ще півгодини не міг заспокоїтись. Такі слова — дорожчі за будь-яку плату.

Ігор посміхнувся, витрусив попіл.
— Ми ж не просто водії, Михайле. Ми — свідки. Свідки чужих життів. Бачимо, як люди сваряться, миряться, старіють, одружуються, як діти виростають і вже самі сідають в наші автобуси.

Михайло зітхнув.
— Іноді здається, що ми самі — як та маршрутка: їдемо по колу. Але знаєш, що змінюється? Пасажири. І от в тому, хто сідає сьогодні, часто знаходиш відбиток себе вчорашнього.

Вони сиділи мовчки. Десь неподалік гуділи останні автобуси, що добирали залишки пасажирів. Повітря пахло дощем і пилом.

— Пам’ятаєш, як років п’ять тому нас хотіли замінити електробусами? — згадав Ігор. — Казали, що ми — минуле. А я тоді подумав: машина може бути нова, але серце в неї не поставиш. Бо навіть найсучасніший автобус не скаже пасажиру “Не хвилюйтесь, доїдемо”. Не підніме дитину, не вислухає стареньку.

Михайло тихо розсміявся.
— Та, поки люди є, буде кому кермувати. І поки є кому дякувати — буде для чого вставати вранці.

Ігор підвівся, потягнувся.
— Ну, я пішов. А ти як завжди — останній.

— Хтось має замкнути коло, — відповів Михайло.

Коли товариш пішов, він ще хвилину сидів, дивився в темряву. Потім пройшовся салоном — перевірив, чи ніхто нічого не забув. На задньому сидінні справді лежав пакет із яблуками. Три зелені й одне побите. Михайло посміхнувся:

— Забере завтра, якщо доля дозволить.

Він вимкнув світло, зняв куртку, поклав руку на кермо.
— Дякую, друже, — прошепотів до автобуса. — Витримав сьогодні добре.

Надворі ледь моросив дощ. Михайло вийшов, зачинив двері й озирнувся. І ретельно взявся за миття буса, бо думки це добре, автобус повинен бути чистий зовні і з середини. Місто гуло десь далеко, ніби жило своїм нічним життям. Але йому здавалося — воно дихає разом із ним.

Завтра буде новий день, нові люди, нові історії. Але головне — знову буде дорога.

І як завжди, перед тим як піти, він стиха сказав собі:

— Завтра знову в рейс. Бо навіть якщо сьогодні був важкий день — завтра це знову шанс проїхати його гідно.

І пішов у темряву, залишивши за собою лише слабкий відблиск фар і теплий подих мотора, що ще трохи тримав у собі денне життя.