Розділ 87 Як маршрутчик заробляє

Другий день зміни починався для Михайла майже ритуально. Медогляд, техогляд, це обов'язково. Тиша стоянки, запах дизпалива, свіже повітря й паруюча кава у термосі. Спершу — коротка молитва:
— Господи, бережи мене, автобус і всіх, хто сьогодні сяде до мене в салон.

Потім — перевірка шин, дзеркал, аптечки, вогнегасника. І вже тільки після цього — ключ у замок запалювання. Двигун загуркотів, мов пробудився старий, але вірний кінь.

Місто прокидалося. Над дахами будинків повільно виринало сонце, обережно торкаючись вікон і антен. Люди поспішали — хто на роботу, хто на базар, хто просто їхав у справах. І кожен ніс у собі окрему історію, яку Михайло бачив лише на кількох зупинках.

На кабіні автобуса, біля дзеркала, висів напис:
"Оплата при вході, будь ласка".
Напис бачили всі, але виконували — далеко не всі.

Перші пасажири заходили сонні, відчужені, як тіні. Один із кавою, інший — з навушниками, третій — із телефоном, у якому, здавалось, жив цілий світ. Хтось кидав купюру в скриньку й ішов далі, хтось пробурмотів: «Потім віддам», — а хтось просто проходив, роблячи вигляд, що не помітив напису.

— Люди добрі, — тихо бурмотів Михайло сам до себе, — хоч би очі підняли. Я ж не турнікет, я — людина.

На зупинці біля університету піднявся хлопець років двадцяти. Рюкзак, навушники, погляд у телефон. Навіть не глянув у бік кабіни. Пройшов до кінця салону, опустився на сидіння і відразу заплющив очі.

Михайло увімкнув мікрофон:
— Молодий чоловіче, оплатіть, будь ласка, проїзд.

Жодної реакції. Хлопець зробив вигляд, що спить.

— Ну добре, — тихо мовив водій і звернувся до пасажирів. — Хто там поруч, розбудіть, будь ласка. Бо я ж не спонсор державної програми. Я працюю.

Хтось легенько торкнув студента за плече:
— Хлопче, водій просить заплатити.

Той різко підняв голову, зморщив лоба і з роздратуванням підійшов до кабіни.
— Ой, та будь ласка! — кинув, опускаючи купюру у скриньку. — От вам, не подавіться!

Михайло спокійно глянув на нього й тихо сказав:
— Дякую. І хай вам сьогодні щастить.

У салоні запала ніякова тиша. Дехто відвернувся, хтось опустив очі. А Михайло просто рушив далі.

Іноді здавалося, що його робота — це не про кермо і не про гроші. Це — про терпіння. Про гідність, яку треба відстоювати щодня, навіть тоді, коли тебе вважають “просто водієм”.
---

Часом хтось із пасажирів запитував, ніби між іншим:
— Ну, ви, напевно, непогано заробляєте, га? Цілий день гроші ллються потоком…

Михайло тільки посміхався. Потоком? Це, мабуть, вони про дощ.

Бо справжній день маршрутчика — це не “просто крутити баранку”. Це ціла економіка на колесах.

Спочатку — паливо. Один бак — це мінус тисяча чи навіть півтори. Залежно від курсу, від наглості АЗС і від того, як «пощастить».

Потім — план. Та сама сума, яку мусиш віддати власнику автобуса наприкінці дня. Не виконав — працював собі в мінус.

Додай до цього ремонт: шланг тріснув, лампочка перегоріла, колесо треба підкачати, щось застукало в коробці передач. І кожна дрібниця — це гривні, які летять із кишені.

І ще страхування, податки, місце на стоянці, чай, обід, дріб’язок на здачу… А ввечері, коли підбиваєш день, розумієш: залишилось не так і багато.

— Виходить, водій заробляє не руками, а нервами, — якось пожартував знайомий таксист.
— А ще — совістю, — відповів Михайло. — Бо тут або чесно, або ніяк.
---

Трапляються й добрі люди. Дехто, виходячи, каже:
— Решту не треба, залишіть собі.
Іноді кидають зайву десятку. І це не через гроші — а з поваги.

А бувають дні, коли все валиться. Пробки, дощ, аварія попереду, пасажири злі, бо запізнюються. І тоді вся твоя “прибутковість” тане разом із настроєм. Але Михайло не скаржився. Бо знав: дорога не завжди гладка, але вона — завжди чесна.
---

Одного разу на кінцевій підійшов молодий чоловік у піджаку, видно — офісний працівник.
— Михайле, скажіть чесно, скільки ви за день заробляєте? Бо мені цікаво: я ось у офісі сиджу, а ви весь день у русі.

Михайло посміхнувся:
— Залежить. Якщо день добрий — то й гривень сімсот–вісімсот чистими. Якщо поганий — то й сто не набереться. Але є ще різниця між "заробити" і "відпрацювати". Бо заробити — то гроші, а відпрацювати — то совість.

Той чоловік замовк, потиснув йому руку й пішов, задуманий.
---

Ближче до вечора, коли рейсів залишалося кілька, Михайло знову повторював собі:
— Заробіток — це не лише сума. Це ще й спосіб не зламатися.

Бо можна мати повну касу, але пустоту в душі. А можна заробити трохи — але спати спокійно, знаючи, що нікого не обдурив.
---

Коли він повертався на стоянку, у повітрі вже пахло вечором. Автобус тихо гарчав двигуном, ніби казав: «Ну от і все, ще один день позаду».

Михайло вимкнув запалення, відкрив вікно, вдихнув холодне повітря і подумав:

«Так, заробіток — важливий. Але головне — не втратити людяність у гонитві за ним. Бо інакше всі ці поїздки, плани й рейси нічого не варті». І знову йому вистачило п'ять відер води, щоб вимити бус зовні і в середині.

Він допив холодну каву, витер панель ганчіркою, посміхнувся сам до себе й тихо промовив:
— За все дякую Тобі, Боже. І за тих, хто платить, і за тих, хто ні. Бо кожен — моя дорога.

І, заглушивши автобус, вийшов на свіже повітря.
Небо вже темніло, але десь далеко, за дахами, ще блищало останнє проміння сонця. Воно падало просто на його руки — зморшкуваті, натруджені, але чесні.

І він знав: поки в цих руках є кермо, праця і віра — заробіток не зникне. Бо той, хто робить свою справу з душею, завжди у виграші. Навіть якщо цифри іноді цього не показують.