Розділ 86. Поганий пасажир

Ранок починався світло і спокійно. Спочатку медогляд і техогляд, бо безпека понад усе. Потім Михайло заварив каву в підсобні, в термос, перевірив документи, оглянув автобус, завів двигун і, давши мотору трохи прогрітись, рушив на маршрут. Сонце поволі виглядало з-за багатоповерхівок, місто пробуджувалось. Люди вже поспішали у своїх справах, хтось — на базар, хтось — на роботу, хтось просто їхав по звичці.

День обіцяв бути легким. Пасажири — знайомі обличчя. Хтось вітався, дехто кивав мовчки, але майже всі платили чемно й без суперечок.

— Добрий день, Михайле! — посміхнулась старенька бабуся.

— І вам доброго здоров’я! Сідайте ближче до вікна, там свіже повітря.

Було видно — у Михайла на душі гармонія. Автобус їхав мов по нотах.

Та недовго тривала ідилія.

На зупинці біля вокзалу в салон піднявся чоловік років п’ятдесяти з невдоволеним обличчям, у шкірянці й з портфелем, ніби весь світ йому винен.

— У мене посвідчення! — голосно кинув при вході, навіть не привітавшись.

— У мене вже є, — спокійно відповів Михайло, не зупиняючи автобус.

 То що? — нахабно засміявся той. — Ти мене повинен везти безкоштовно.

— За правилами я повинен брати трьох пільговиків безкоштовно, а беру п’ять. Але п’ять вже є. Далі — за оплату.

— Ти що, знущаєшся? — роздратовано сказав чоловік, вмощуючись на передньому сидінні. — Я сказав — у мене посвідчення, значить — повинен везти. І крапка.

Михайло перевів погляд з дороги на нього.

— Правила є правила. Вони для всіх. Не я їх вигадав, але дотримуюсь. Як і інші.

— Та ваші правила — сміх! З вас усіх вже сміються! Я на це не згоден! Я наведу порядок! — кричав він, наче йому вся маршрутна система країни завадила жити.

— Та наводьте... — спокійно відповів Михайло. — Тільки не в моєму автобусі.

В салоні запала гнітюча тиша. Пасажири переглядалися, дехто похитував головою. Усі бачили — Михайло правий. Але суперечка вже переросла в принцип, а з принциповими нахабами краще не змагатися. У них своя правда — голосніша за совість.

— Ви, маршрутники, совість втратили! Зараз он усі вас ненавидять! — не вгамовувався чоловік. — Я доб’юся, щоб твого господара позбавили ліцензії!.

Михайло мовчав. Не тому, що не мав, що сказати — просто не хотів опускатись до рівня скандаліста. Продовжував кермувати з тією ж зосередженістю, з якою робив це десятки разів на день.

Нарешті, біля ринку, нахаба піднявся, не попрощався, не заплатив і, грюкнувши дверима, вийшов.

— Бог йому суддя... — зітхнув Михайло.

Він тільки встиг перевести подих, як до кабіни тихенько підійшов знайомий пасажир, який часто їздив цим маршрутом — сивуватий дядько з спокійним поглядом.

— Ти знаєш, хто це був?

— Ні, та й знати не хочу, — буркнув Михайло, витираючи лоба.

— Це батько начальника міської поліції. Але, скажу тобі чесно, погана він людина. Той начальник — ще нічого, нормальний, справедливий. А цей... Ну, сам бачиш.

— Еге ж… Питається — хіба в посвідченні справа? Люди діляться не по документах, а по серцю. Є старенька бабуся — без посвідчення, але з гідністю. А є отакі — з портфелями й зв’язками, а душа — мов хижа звірина.

— От і я так думаю, — підтримав знайомий. — Не бери в голову, друже. Ще зустріне він когось, хто буде таким, як він сам — і от тоді вже сам зрозуміє, як воно буває.

Михайло кивнув. Серце ще билося з надривом, але в душі вже розливалося щось на зразок спокою. Йому було важливо — не зірвався, не знизив планку, не втратив людяності.

Коли ти за кермом маршрутки — ти не просто водій. Ти — дзеркало для суспільства. І навіть якщо на тебе тиснуть, хамлять, зневажають — залишайся собою. Бо справжній водій тримає

не тільки кермо, а й гідність.