Розділ 85 Братерство маршрутників

Це був останній день у триденній зміні Руслана. Прокинувся ще затемна, як і завжди. Кава, душ, швидкий сніданок — і в гараж. Медогляд, огляд автобуса, візит до диспетчера — все за звичним маршрутом, немов ритуал, відточений роками.

— Впораєшся, Руслане? — посміхнувся диспетчер.

— Як завжди, — кивнув той і підморгнув.

Ранок був спокійний, місто ще не зовсім прокинулося, лише ранкові базарники вже метушилися біля центрального ринку. Руслан зупинився на зупинці — висадив двох бабусь із сумками і глянув у дзеркало заднього виду. Позаду котився чорний "Мерседес", вилизаний до блиску, з номерами, що кричали про впевненість у безкарності.

— Проїжджай, брате, я не спішу, — пробурмотів Руслан і дав йому дорогу.

"Мерседес" проїхав, але несподівано різко загальмував. Руслан натиснув на гальма, майже став дибом — та зупинився в сантиметрах від бампера. Удару не було, цього він був певен на сто відсотків. Але...

Дверцята "Мерседеса" розчахнулись, і з нього вискочив кремезний чолов’яга в темних окулярах та золотих ланцюгах. Коротше, натуральний гопник.

— Ти шо, урод, не бачиш? В’їхав в мене! Десять штук давай і розійдемось без поліції! Руслан відразу загубився від такої зухвалості, але потім опанував себе і промовив.

— Та ти з глузду з’їхав? Я навіть не торкнувся тебе! — обурився Руслан.

— А я кажу — в’їхав. І бабло давай, поки не пізно. Наполягав чолов'яга професійно за звичкою.

Коли Руслан відмовився, той схопив його за куртку й з усієї сили врізав у обличчя. Руслан не встиг ні ухилитись, ні відповісти — все сталося блискавично.

Та далі все пішло не за сценарієм кривдника.

З обох боків дороги одночасно загальмували ще два маршрутні автобуси. Скрип гальм, хльоскі дверей — і за мить на асфальті вже стояло двоє чоловіків у робочій формі, знайомих Руслану, мов брати.

— Що тут відбувається? — запитав один.

— Та цей гад напав на Руслана! — вигукнув пасажир із задніх рядів.

Без зайвих слів, без дискусій, водії кинулися на допомогу. Вони діяли, як одне ціле. Вулиця біля ринку перетворилася на арену братерської справедливості. Тимофію, як виявилося, давно вже знайомому в місті аферисту, дісталося на горіхи. Він кричав, махав руками, намагався щось пояснити, але ніхто його вже не слухав. Микола і Віталій так відлупцювали Тимофія, що той почав вже благати.

— Може, досить? — простогнав бандит, з носа вже текло.

— Це ще квіточки, — буркнув один із маршрутників.

Аж тут з’явилась поліція — дві патрульки на сиренах. Правоохоронці швидко оцінили ситуацію.

— Тимофій... ну скільки можна? Знову підставляєш водіїв? — втомлено запитав один із поліцейських.

— Це вони на мене напали! — затинаючись, збрехав він.

— Камери все бачили. В кайданки його.

І вже за кілька хвилин Тимофій сидів у машині поліції, тиснучи до обличчя серветку, а Руслан потискав руки товаришам.

— Спасибі, хлопці, — хрипко сказав він. — Сам не знаю, що б без вас…

— Ми ж не просто водії — ми маршрутне братство, — посміхнувся Віталік, один із тих, що допоміг. — Не дамо один одного в образу.

День минув без подальших пригод. Руслан, хоч і з розбитою губою та синцем під оком, доїздив маршрут до кінця. Пасажири були чемні, дехто навіть казав "дякую" — рідкість у цьому ремеслі. А на останній зупинці він побачив Михайла. І поїхав разом з ним на мийку а тоді і на заправку.

— Бак повний, мов ставок. Автобус чистий — і ззовні, і всередині. Каву зробив. А ще пригода була…

— Знаю, чув вже. Тимофій? От гад! Добре, що морду набили. Якби я був там — ще б і свій кулак додав. Бачив я, як він людей розводив…

Випивши каву, вони розійшлись: Руслан — відпочити після бойової зміни, Михайло — готуватись до ранку.

А в місті вже заговорили: не варто лізти до маршрутників. У них свій фронт, своя гідність і своє братерство. І той, хто рушить проти одного — отримає відповідь від усіх.