Хатина дядька Петра була скромна, але міцна. Стара черепиця, вікна вишукано підбиті мереживними фіранками, а в повітрі — запах яблуневих гілок і чаю з м’ятою. Руслан сидів на кухні за широким дерев’яним столом, а Петро Андрійович, знявши куртку, ставив на стіл чайник і миску з варенням.
— Сідай, хлопче. Тут у мене завжди є запас для добрих людей. А ти — добрий. Видно з першого погляду.
Руслан посміхнувся, ковтнув гарячого духмяного чаю і сказав:
— Та що ви, дядьку Петре… Мені ще вчитися і вчитися. От ви — справжній. Я б так не зміг.
— Е ні, Русланчику, — змахнув рукою Петро. — Ти маєш те, що колись мав Михайло. А він, між іншим, був у мене підопічним. Я тоді був старший диспетчер, керував усіма маршрутками в районі. Михайло тоді ще жовторотий був, сором’язливий, але совісний. Такий, як ти. Все питав, як зробити краще, як не образити пасажира, як самому не згоріти. Я його навчив одній речі…
— Якій?
— Бути людиною завжди. І за кермом, і без нього. Бо залізо — то залізо, а душа — то головне.
От Михайло й запам’ятав. І бачиш — досі тримається, шанований, поважний. І маршрутом керує, і людей веде.
Руслан здивовано зиркнув:
— Ви були начальником Михайла?
— Був, — кивнув старий. — А ще… і Петра Миколайовича добре знаю. Власника вашого маршруту. Ми з ним ще на одному «Ікарусі» вісімдесят дев’ятого каталися, коли вся маршрутна система ще на папері була. Він тоді тільки-но став підприємцем, а я — вже досвідчений. Гарна людина. Справедливий.
— А ви давно на пенсії?
— Та років десять. До того ще пару років дальнобійником був — по всій Європі колесив. Але скажу тобі чесно, синку, дальнобій — то не життя, а виживання. Це не те, що з людьми спілкуєшся, не той драйв. Сидиш, як мураха в коробці, доба за добою, сам на сам із дорогою. А дома — пусто. Діти ростуть, а ти все десь між Польщею та Італією. От і вирішив: годі. Повернувся. І не шкодую.
— То ви все життя у дорозі, — сказав Руслан задумливо.
— Так. Але не просто їздив — я вчився, спостерігав, збирав. Людей, досвід, правду. Тепер маю скарби, які не купиш ні за які гроші — життєву мудрість.
Руслан замислився. Це була не просто зустріч — це був подарунок долі.
І тут Петро Андрійович сказав те, чого Руслан не чекав:
— Я, між іншим, не просто чайник кип’ячу в селі. У мене є родич — начальник управління транспорту області. Порядна людина. Ми не бачимося часто, але зв’язок тримаємо. Я йому про тебе та Михайла розповім. І про Петра Миколайовича теж. Бо зараз мало хто так працює — по совісті.
— Та навіщо… — почав Руслан, але Петро підняв руку.
— Не перебивай. У цьому світі важливо не тільки як їздиш, а й хто за тебе скаже слово. Ти — гідний. Михайло — гідний. І такий маршрут, як ваш — треба берегти. Бо там не просто люди їздять. Там — людяність передається через кермо.
На стіні кухні Руслан помітив старі фотографії: Петро Андрійович у формі водія, біля старого «Мерседеса», на фоні побитого асфальту, у касці, десь в Європі біля вантажівки. Поруч — молода жінка, а далі — вже з дітьми. А в очах на кожному фото — спокій і гідність.
— Дядьку Петре… — сказав Руслан, — а можна я час від часу до вас заїжджатиму?
Старий усміхнувся.
— Не можна, а треба. Бо якщо такі, як ти, не слухатимуть таких, як я — ми втратимо не тільки дороги. Ми втратимо пам’ять.
І коли Руслан того вечора рушив назад — уже без пасажирів — він знав одне: відсьогодні в його житті з’явився справжній наставник. І навіть якщо колись він піде далі — може, стане керівником чи відкриє власний маршрут — він пам’ятатиме: усе почалося з переднього сидіння, чашки чаю… і щирої розмови.