Розділ 83 Старий із переднього сидіння

Це був звичайний, сонячний день. Руслан уже встиг вкататися у свій маршрут. Рухався чітко, без поспіху, салон — чистий, кермо слухається, люди — усміхнені. Все йшло, як треба.

На одній із зупинок, десь біля ринку, у салон зайшов старий чоловік. Тримався він рівно, хоч роки явно давалися взнаки. Обличчя загоріле, з глибокими зморшками. Сивий, із вусами, в старенькій, але акуратній куртці. В руці — тканинна торбина. Увійшов — і впевнено сів на переднє сидіння, поруч із водієм.

— Доброго дня, молодий, — сказав, дивлячись просто в очі.

— Вітаю! Сідайте зручно, дідусю. Куди їдемо?

— Та до кінцевої. Просто покататись вирішив. Ностальгія, — посміхнувся і додав: — Я колись теж тут крутив баранку. З тих часів, коли ще маршрутів толком не було.

Руслан зацікавився.

— Та ви ж наш! Колега! А я думав, що ви просто пасажир.

— Ні, синку. Колись я не вилазив із «бусів». Важко було. Та й цікаво. Хочеш — розповім?

— Ще б пак, — щиро відповів Руслан. — Кажіть усе, від початку. Мені навіть пасажири простять, якщо я трохи слухати буду, правда ж? — гукнув він у салон.

Із задніх рядів озвалась жінка:

— Та кажіть, батечку. Нам теж цікаво! І так доїдемо куди треба.

Старий втягнув носом повітря, ніби вдихаючи давні часи, і почав:

— Починалось усе в лихі дев’яності. Тоді, хлопче, не було ні маршрутів, ні графіків, ні ліцензій. Було одне — бажання вижити. Я пригнав із Німеччини старого «мерса», 207-й. Вже тоді був не першої молодості. Сам сидіння ліпив, сам обшивав салон дерматином. Ніхто тобі не дасть грошей, як зараз, ні банку, ні батька багатого я не мав. Лише руки.

— А маршрути як? — спитав Руслан. — Як знали, куди і як їхати?

— Та хто їх знав! Їздили, як вийде. Бачиш — стоять люди десь — їдь туди. Табличку зробив із картону — «Центр–Ринок». І погнав. Ніхто не питав, чи можна. Хто встиг — той заробив.

— А контролю жодного?

— Контроль? — старий засміявся. — Контроль був, але не той, що зараз. Бандити, синку. Рекет. Приходять двоє, такі собі "представники асоціації перевізників", і кажуть: «Хочеш стояти на зупинці — плати». Не заплатив — машину можуть спалити, або просто відлупцюють. І що ти їм зробиш?

У салоні хтось тихо свиснув.

— А міліція?

— Ха! Міліція з ними і працювала в долі. Всі однією ложкою їли. Був у нас один, такий собі «погонич», лейтенант. То він відкрито казав: «Плати — і працюй». Інакше — зупинять на кожному кроці, штрафи, техогляд не пройдеш. Беззаконня повне. Але ми тримались. Бо хто не тримався — ішов у землю або в лікарню в кращому випадку.

Руслан покрутив головою:

— А зараз усе інакше…

— Так. Зараз теж не рай, але жити можна. Маршрути чіткі, правила хоч якісь є. Камери спостереження, диспетчер, техогляди. Люди, що керують стали поважніш, а не відверті урки. А тоді… Бувало, приїжджаєш із зміни, і відчуваєш себе — як побитий пес. День без обіду, пасажири — хто п’яний, хто агресивний. А якщо поламаєшся в дорозі — сам лагодь. Ніхто не поможе, обслуговування, СТО,ще не налагоджено, сам колдубайся.

— А сім’я? Взагалі додому рідко потрапляв.

— Було важко. Діти росли майже без мене. Жінка сварилась: «Коли ти вже будеш вдома?». А я не можу інакше. Автобус — то як друг. Як живий. Якщо не ти його — то він тебе.

Руслан мовчав. Дивився на старого з повагою. А той продовжував:

— Але, знаєш, попри все, я не шкодую. Я багато чого бачив. Я знав людей. І добрих, і злих. І коли тепер бачу таких, як ти, — молодих, чесних — то серце радіє. Бо ми клали перші рейки, щоб ви сьогодні могли нормально їхати.

Одна пасажирка витерла сльозу.

— Ви — справжній. Людина з історією. Спасибі вам, що не зламались.

— Та що я, — махнув рукою старий. — Просто ще один із тих, хто не втік. Хто не зрадив себе. Зараз от — пенсія. Двадцять років за кермом. Болять руки, спина, але душа — спокійна.

Руслан не стримався:

— А як звали вас, дідусю?

— Петро Андрійович. Можеш просто — дядько Петро.

— Дядьку Петре, якщо колись захочете ще покататися — кажіть. Місце біля мене завжди буде.

— От дякую, хлопче. Це вже приємно. Значить — не даремно все було.

Автобус їхав далі. А в ньому — мовчазна шана до людини, що пройшла крізь бурі, але не втратила гідності.

І Руслан знав: тепер він — продовження того покоління, що починало з нічого, але з великої душі.

Коли під’їжджали до кінцевої, дядько Петро озирнувся й пробурмотів:

— Я, хлопче, насправді живу трохи далі. Тут зупинки вже немає, але, може, підкинеш до хати? Старість — не радість, та й торба важка.

Руслан усміхнувся.

— Та без питань. Сідайте, дядьку Петре, доїдемо куди скажете. Це ж честь — завезти легенду додому.

Пасажири, що виходили, ще раз подякували старому:

— Бережіть себе!

— Добре, що ви з нами поділились.

— Крепкого вам здоров’ячка!

Коли салон спорожнів, Руслан вправно розвернувся і повіз дядька Петра на околицю. Дорога пролягала між старими садками, де кожне дерево, здавалось, пам’ятало ще совєцький бензин і перші «бусики» на дизелі.

— Ось сюди, до того горіха, — сказав дядько Петро. — Тут мій двір.

Невеличкий будинок, біля хвіртки — дерев’яна лавочка, а поруч — велосипед, уже без блиску, але ще міцний. Руслан зупинив автобус і допоміг витягнути торбину.

— Може, зайдеш на чай? — запитав Петро.

Руслан подивився на годинник, зважив собі, що рейс закінчився — і кивнув.

— П’ять хвилин маю бо рідні теж чекають. Але тільки заради добрих спогадів.

— А інших і не тримаю, — відповів старий і вперше за весь день усміхнувся так, як усміхаються лише ті, хто вже нічого не боїться.