Розділ 82 Не людина

Михайло здав зміну ввечері. Утомлений, але задоволений, як завжди, відполірував автобус до блиску: кузов блищав, мов новий, салон чистенький, без папірців чи крихт, шибки прозорі, підлога вимита. Повний бак пального — свята справа для того, хто приймає рейс. І, звісно, свіжа кава для Руслана — це вже їхня з напарником традиція. Хоч молодий ще, але хлопець добрий, роботящий, совісний.

— Все готово, — сказав Михайло, подаючи йому ключі. — Люби автобус, і він тебе не підведе.

— Дякую, Михайле. Гарного тобі відпочинку, — усміхнувся Руслан.

Наступного ранку — все по протоколу. Медик перевірив тиск, температуру, подивився в очі — штамп. Технік глянув гальма, підписав — штамп. Диспетчер на вокзалі кивнув — ще один штамп. Можна в рейс.

Пасажирів — як завжди зранку — багато. Люди поспішають: на роботу, на ринок, в лікарню, у справах. Руслан зосереджений, з повагою вітається з кожним, дає поради, підказує, де зручніше сісти. Все йде рівно.

Аж тут на одній із зупинок заходить він.

Худий, сірий, наче хижак. Погляд — зухвалий, обличчя — затягнуте сіткою погано стримуваного презирства. Він навіть не глянув на водія, а одразу, голосно й нахабно, прорізав простір автобуса чужим, як для цієї землі, голосом:

— Здраствуйтє всєм! Я із Донєцка! Вєдь ми жє всє рускіє!

У салоні настала напружена тиша. Ті, хто чув, завмерли. Хтось стишив дитину. Хтось одвернувся. Але незнайомець не збирався зупинятись. Простягнув руку до чоловіка на передньому сидінні — ніби «для привітання», а насправді — для провокації.

— Брат, ведь правда ми рускіє с тобой...

Чоловік на сидінні, кремезний, у військовій куртці, не повівся.

— Відійди від мене, москаль. Мало ви наших повбивали? Ще хочеш? — його голос був твердим, як граніт.

Цього російськомовного гостя такі слова тільки розлютували. Без попередження — наніс удар в обличчя чоловікові. Автобус здригнувся. Але не злякався.

Чоловік підвівся — і вдрив у відповідь, да так, що москаль впав, але відразу швидко підхопився. Почалася штурханина, яку вже важко було назвати сваркою. Це була справжня бійка. Люди в салоні закричали. Хтось витягнув телефон, хтось шукав, де кнопка тривоги.

Але діяти почали люди, не байдужі.

З заднього ряду миттєво підскочив ще один пасажир — молодий, спортивний. Руслан, не гаючи секунди, натиснув аварійне гальмо і кинувся на допомогу. Утрьох вони скрутили нападника. Той виривався, плювався, кричав щось про «єдінство», але вже не мав сили. Кілька заслужених копняків змусили його замовкнути.

— Поліцію викликай, — прохрипів чоловік із військовою курткою, витираючи кров з губи. — Це вже не провокація. Це — ворог.

Руслан вже телефонував. Поліція приїхала швидко — здається, швидше, ніж будь-коли. Зайшли в салон — без зайвих слів забрали затриманого. Пасажири навіть аплодували. Та не з радості — а з полегшення, що той чужий дух, що раптом увірвався, був вигнаний.

В салоні ще довго говорили.

— У кожного з нас хтось воює, — сказала жіночка з другого ряду. — Чоловік мій у ЗСУ, син на «нулі». А цей прийшов — і почав… «ми всє рускіє»…

— Та він не людина, — сказав хтось іззаду. — Людина так не заходить. Людина знає, де вона знаходиться і в якому домі говорить. А цей де не є вважає, що він вдома. Таких треба вчити, що так не можна, а за наглість ще і морду бить.

Руслан мовчав. Але в серці щось обпікало. Скільки таких ще ходить вулицями? Скільки прикидаються «простими», а в душі носять отруту?

Але попри все, рейс поїхав далі. Люди заспокоїлися, знову заговорили про буденне: про хліб, про городину, про погоду. Бо життя має йти — навіть після зіткнення з темрявою.

І Руслан зрозумів: цей автобус — як країна. Тут не місце тим, хто хоче зруйнувати зсередини. І поки за кермом стоять не байдужі — автобус поїде. І доїде.