Розділ 80 Михайло і конкуренти

Ранок починався, як завжди. На столі — свіжозаварений чай, поруч — охайно складені документи, в кишені — дріб’язок для здачі, а в серці — дивне відчуття спокою. Михайло любив ці ранки. Любив, коли ще темно, а вулиці вже прокидаються, коли чути, як на зупинці хтось притупує ногами, тримаючи термос із кавою, чекає автобуса. Любив свою роботу не за гроші, не за графік, а за те, що вона давала йому можливість спілкуватися з людьми. Як завжди, без проблем пройшов медогляд, техогляд зі штампами в шляхівці, рушив в дій.

«Головне, щоб день минув спокійно», — подумав він, завів мотор і виїхав зі стоянки.

Перші кілька зупинок пройшли, як завжди: пара знайомих облич, короткі вітання, усмішки. Але вже на третій зупинці Михайло насторожився — пасажирів майже не було. Двоє, троє... тоді як зазвичай салон повен.

— Дивно, — пробурмотів він собі під ніс. — Невже всі одночасно вирішили піти пішки?

На наступній — знову майже порожньо. На вокзалі, де зазвичай юрмилося десятки людей, тепер лише вітер шарпав рекламу й перекочував сміття. Михайло навіть перевірив годинник — може, помилився в часі? Ні, усе в нормі.

«Хтось забрав моїх пасажирів», — мимохіть подумалося.

Він згадав, що сьогодні перед ним на рейс виїхав Вадим — водій молодший, але з характером. Той завжди був “спритний”: то виїде трохи пізніше, то скоротить коло, щоб “підхопити” більше пасажирів. Нібито дрібниця, але через таких і виникають конфлікти.

До кінцевої Михайло доїхав мовчки, але всередині все кипіло. Він зупинив автобус, заглушив двигун, глибоко вдихнув — і пішов до Вадима.

Той стояв біля свого автобуса, курив і щось копирсав у бардачку. Побачив Михайла — кивнув, спокійно, навіть трохи усміхнувся.

— Привіт, — сказав Михайло стримано, — слухай, Вадиме, давай поговоримо.

— Та будь ласка, — відказав той, кидаючи недопалок в урну.

— Я не люблю з’ясовувати, але ж ти знаєш — графік не просто так придумали. Ми ж не вовки. Якщо кожен буде ловити пасажирів, як заманеться, то завтра почнеться війна. Я сьогодні їздив піврейсу порожнім. Люди — були всі твої.

Вадим зітхнув, відкрив касу й, не кажучи ні слова, витягнув зв’язку купюр.

— Ось, — простягнув Михайлові. — Половина з рейсу. Це чесно.

Михайло спочатку навіть не повірив своїм очам.

— Ти що, з глузду з’їхав? Я не за грошима прийшов. Я за совістю.

— Знаю, — спокійно відповів Вадим. — Просто хочу, щоб усе було по-людськи. Не я так захотів — так вийшло. Заклинило ручне, поки розблокував — виїхав пізніше. А потім бачу, що всі люди стали до мене. Міг би й мовчати, але ж не зможу спокійно працювати, якщо знаю, що в когось день порожній.

Михайло подивився на нього й... розгубився. В його очах не було ані хитрощів, ані вигадки. Просто чесність. Та, справжня, яка не потребує виправдань.

— Знаєш, — сказав Михайло після паузи, — я думав, що ти просто “хитрий”, як більшість. А ти, виявляється, людина з серцем.

— Ми ж одне коло крутимо, Михайле, — тихо відповів Вадим. — Сьогодні мені не пощастило, завтра тобі. Але якщо будемо гризтись, то хто нас поважатиме? Пасажири відчувають, коли між нами ворожнеча. А коли бачать повагу — то й до нас ставляться інакше.

Михайло відмовився від грошей, але простягнув руку:

— Ти правий. І знаєш, я радий, що підійшов до тебе. Бо чесність між водіями — це рідкість.

— То мир? — запитав Вадим, усміхаючись.

— Мир, — відповів Михайло і потиснув руку так, що Вадим аж хмикнув.

Вони ще довго стояли, пили каву з термоса, розмовляли про роботу, про пасажирів, про життя. З’ясувалося, що в них багато спільного: обидва колись починали з “Газельок”, обидва мріяли мати свій автобус, обидва втомилися від нервів і конкуренції, яку постійно підігрівали перевізники.

Того дня Михайло відчув, що світ не такий вже і зіпсований. Є ще порядні люди.

Наступного ранку він знову виїхав на маршрут — і раптом помітив: на кожній зупинці пасажири вже чекали саме на нього. Хтось навіть сказав:

— Вчора Вадим казав, щоб ми сьогодні сідали до вас. Казав, що ви — справжній чоловік.

Михайло лише посміхнувся й промовчав. Але в душі стало тепло.

Згодом історія про той день поширилася серед інших водіїв. Спершу хтось переказував коротко: мовляв, посварилися — потиснули руки. Потім — докладніше: що один віддав половину заробленого, інший відмовився, і після того стали друзями.

І кожен, хто чув, лише хитав головою:
— Оце так вчинок. Такі люди — честь нашому братству.

Бо між маршрутчиками, попри конкуренцію, є своє негласне правило: не залишай колегу в біді. І коли хтось десь «падає» — інший підставить плече.

Михайло потім часто згадував той день. Він зрозумів: справжня сила — не в тому, щоб бути першим чи заробити більше. Справжня сила — у чесності, у гідності, у здатності залишатися людиною навіть там, де інші давно забули, що це означає.

І коли хтось казав:
— Та маршрутчик — це просто робота, —
Михайло лише тихо відповідав:
— Ні. Маршрутчик — це життя. Бо тут, на дорозі, все як в житті: є зрада і підтримка, є біль і радість, є вибір — ким ти будеш завтра. І кожен день — новий шанс не втратити себе.