Розділ 77. Перша зміна Руслана

Руслан сів за кермо з особливим відчуттям. Хоч він уже не перший день на маршруті, та сьогодні була не перша повноцінна і не остання зміна, яку він мав вести самостійно — від ранку до вечора. Без підстраховки Михайла, без підказок. І хоч зовні він виглядав спокійним, у середині вирувала гримуча суміш із відповідальності, азарту й невеликого хвилювання. Але він був досвідчений водій, тому знав, що все буде гаразд.

— Ну що, красуне, — звернувся він до маршрутки, ласкаво погладивши кермо. — Поїхали творити транспортну історію.

Перші пасажири сідали ще сонні. Вихідний день — настрій у людей розслаблений, але очікування — як завжди: комфорт, тепло, без тряски, і бажано, щоб ще й музика була нормальна. Руслан увімкнув легкий фоновий джаз — не голосно, але зі смаком.

Перший рейс пішов гладко. Але пригоди чекали вже на зворотньому шляху.

Пригода №1 — Боротьба з "Бабусею, яка з  сумкою"

На третій зупинці в салон зайшла міцна бабуся з візочком на колесах, який явно важив, хоч не більше за неї, але кілограм тридцять. У салоні вона глянула на Руслана оком досвідченого критика і запитала гучно:

— Молодий, ти не новенький?

— Так, сьогодні не вперше на зміні і так вже п'ять років, — відповів Руслан чемно але з гумором.

— Ага, — оцінила вона, змахуючи щось із сидіння. — То слухай сюди: в мене два ринки, одна аптека і “Єва”. Не поспішай, бо я не літаю. І двері мені не закривай, як я виходитиму. Бабуля була дуже гаряча.

Руслан ледь стримав усмішку. Вона говорила, як генерал, а він —  перед нею, мусив бути, як новобранець.

— Добре, бабусю, все зроблю, як скажете, — пообіцяв він.

Після "Єви" вона піднялася з візочком і раптом виголосила на весь салон:

— Молодий, тобі зачот! Їдеш м’яко, не сіпаєш, музика не гуркотить. Видно, з тебе ще буде толк!

І вийшла під овації решти пасажирів.

Пригода №2 — Втікач з мопедом

Наступна зупинка принесла щось зовсім інше. Молодий хлопець, десь років 18, вибіг з-за рогу, тримаючи в руках... кермо від мопеда. За ним мчав розлючений чоловік із криком:

— Стій, злодію! Крадій!!!

Хлопець вскочив у маршрутку й закричав:

— Закрий двері! Вези! То мій брат — дуркує!

Руслан на автоматі натиснув кнопку закриття, але не рушив.

— То що, правда твій брат? — спитав спокійно.

Хлопець завагався. Піт на лобі, подих уривчастий. Руслан знову двері відкрив — до салону заскочив так званий  “брат”, який уже точно виглядав не як родич, а як власник мопеда.

— Оце його тримай! У мене з гаража кермо вкрав, йолоп!

Руслан встав, підійшов до обох і спокійно, але твердо сказав:

— Так, хлопці. Це не поліція, але я — водій маршруту, відповідальний за людей. Ви або розбираєтесь на вулиці, або чекаєте тут поліцію. Я викликаю.

Хлопець різко змінив тон і настрій:

— Та все, вибачте... Я не подумав... зробив дурницю.

І вийшов. Разом із “братом”, який ще довго погрожував йому по-дорозі. Пасажири мовчали, а тоді хтось шепнув:

— Молодець. Михайло тебе гарно навчив.

Пригода №3 — Загублена і знайдена

Увечері, коли вже сутеніло, до маршрутки зайшла молода жінка з дівчинкою років семи. Обидві мовчазні, трохи схвильовані. Руслан кинув оком у дзеркало — щось було не так. І справді, через кілька зупинок жінка підійшла до нього:

— Вибачте, я, здається, загубила телефон. Може, хтось знаходив?

Руслан зупинився, увімкнув внутрішнє освітлення салону, попросив жінку оглянути салон.

Дівчинка раптом заплакала.

— Там у телефоні — фото тата, — прошепотіла.

І ця одна фраза вдарила Руслана в саме серце. Він згадав себе малого — теж шукав колись, щось важливе у дорослому світі. Він повернувся до салону, оглянув сидіння, й нарешті — біля заднього ряду, біля вікна, — знайшов. Маленький, у чохлі з сердечками. Телефон.

Дівчинка обійняла його на радощах.

— Ви найкращий водій! — вигукнула.

А Руслан мовчав. Вперше за день не міг нічого сказати.

Коли він повернув маршрутку на стоянку, ніч уже лягла на місто. Він зупинив двигун, витер кермо, прибрав сміття, перевірив все за списком. І тільки потім сів, глянув у темне вікно і зітхнув.

— Хоч і не перша зміна, та перший день зміни— сказав сам до себе. — І вже як життя ціле.

Йому зателефонував Михайло:

— Як пройшло, брате?

— Було все: бабуся, крадій, сльози, дяка... І знаєш що?

— Що?

— Я вже знаю, чому ти це любиш, бо сам такий самий, як ти.

На тому боці зв'язку була тиша. А потім Михайло каже:

— Ти був і є — справжній маршрутчик, Руслане.

І більше нічого не треба було додавати.