Розділ 76. Зміна Руслана

Михайло вчергове завершував свій маршрут. День був насичений: люди, розмови, затори, дитячі візочки, пасажири з великими сумками й малі пенсіонерки з тонкими руками, які завжди платили рівно скільки треба — ні копійки більше, ні менше. Він уже звик до цього ритму. А, може, не звик — просто навчився не звертати уваги на втому.

Коли він заїхав на стоянку, сонце вже торкалося верхівок дерев, фарбуючи небо в мідний колір. Повітря пахло гарячим асфальтом і кавою — саме ці два запахи Михайло асоціював із завершенням зміни. На площадці вже стояв Руслан. У формі, з термочашкою в руках, усміхнений і зосереджений водночас.

— Привіт, друже, — привітався Михайло, виходячи з салону.

— Привіт, Михайле, — відповів Руслан. — Як день?

— Як завжди: трохи душно, трохи метушливо, трохи людно, але загалом — стабільно, — Михайло відчинив двері кабіни, витягнув свої речі, а потім жестом запросив Руслана оглянути машину.

Передача зміни у них була ритуалом, і не тому, що це хтось вимагав. Просто обидва розуміли — машина, як і людина, відчуває ставлення. А маршрутка — це не просто техніка. Це обличчя маршруту, візитна картка, маленький всесвіт для сотень пасажирів щодня.

— Ззовні — наче щойно з миття, — оцінив Руслан, проходячи по лівому борту.

— Не інакше, — усміхнувся Михайло. — І в салоні так само. Підлогу протер, поручні пройшов з дезінфектором, а вікна — то вже після обіду полірував. Хочеш — перевір.

— Та вірю, Михайле. У тебе завжди “все, як у аптекаря”.

Поки Руслан обходив маршрутку, Михайло поставив на столик біля кабіни термочашку.

— Твоя кава. Свята традиція: той, хто здає зміну — той і пригощає. Не питай, скільки ложок цукру, робив «на око», як собі.

— Ну, як собі, вже можна довіряти, — підморгнув Руслан і зробив ковток. — О, добротно.

Михайло сів на переднє сидіння і почав коротко доповідати:

— По техніці: заднє сидіння брязкало трохи — я підтягнув кріплення, вже нормально. Педалі не заїдають, фільтр чистий, масло — рівень в нормі. Хоча...

Він замислено замовк, ніби формулював думку.

— Хоча наближається плановий ремонт. Якраз час. Бо, дивись, треба буде прошприцувати шкворня і кардан. Масло в двигуні замінити, фільтри освіжити. Плюс — підлога в салоні: вона ще тримається, але виглядає, сам бачиш...

Руслан кивнув. Підлога й справді вже була втомленою — затерта, з кількома подряпинами, що не маскувалися навіть новими килимками.

— Треба б нове покриття. Бо знаєш, пасажири — вони ж не тільки з очима їдуть, а ще й настрій мають в залежності. Гарна підлога — це не тільки естетика. Це повага.

— Згідний, — сказав Руслан. — То треба шукати день для ТО.

— Цілий день. Бо роботи багато. Плюс “дрібнички” — замки, люки, резинки, фари перевірити. Ну й звісно — запастися кавою, терпінням і настроєм, — Михайло всміхнувся.

Руслан записав кілька пунктів у свій блокнот. Хоч він був і молодший, але серйозність у нього була від старого водійського гарту. Таких Михайло поважав.

— До речі, — додав Михайло вже з гумором, — не забудь біля віконечка покласти цукерки. Знаєш, бабусі люблять дякувати — а їм приємно, коли щось лежить у відповідь. Крапелька добра в цьому великому бетонному світі.

— Добре, покладу. Я ж добрий маршрутчик! — Руслан розсміявся.

— О, бачу, змінюєшся, — хитро відповів Михайло. — То ти був молодий і суворий, а тепер — ще молодий і вже мудрий.

Вони ще трохи поговорили, обговорили пасажирів, жарти на маршруті, зміни у графіку. І коли Михайло пішов до себе, а Руслан завів мотор, уже сутеніло. Маршрутка плавно рушила з місця, освітлена теплим жовтим світлом фар. І хоча це була просто зміна, просто передача керма — у ній було щось більше.

Це була естафета поваги, честі і справжньої чоловічої відповідальності.

Бо маршрут — це не тільки шлях між зупинками. Це шлях між людьми. І ті, хто його проходять з гідністю — теж герої, тільки не помпезні, а тихі. Як Руслан. Як Михайло.

Як кожен, хто робить свою справу по-людськи.

Руслан прийняв, заміну, ключи в кишені, автобус на стоянці до ранку. Ттому швидше спати бо в чотири години ранку підйом, таке життя маршрутка.