Розділ 75. Пасажирка з минулого

Михайло любив ранкові зміни.
Коли місто ще тільки прокидається, коли запах свіжого хліба змішується із димком від кави, а дороги — майже порожні. У такі хвилини здавалось, ніби сам Бог дає йому кілька спокійних хвилин перед новим днем, щоб просто бути собою.

Сьогодні він вийшов навіть трохи раніше, ніж потрібно. Звичний ритуал — обійти автобус, перевірити шини, світло, рівень оливи, аптечку, вогнегасник. Потім — коротке “спасибі” старенькій машині:
— Ну що, моя робоча подруго, сьогодні без пригод, га? Але медогляд, техогляд зі штампами в шляхівці це обов'язково.

У відповідь — лише короткий посвист турбіни, мов знак згоди.
Далі — термос із кавою в бардачок, пачка дрібних купюр для решти, розклад на сидінні. І, звісно, тиха музика — старі українські пісні, які колись слухали ще на касетах.

Перші пасажири — знайомі, як родичі.
Бухгалтерка з важкою сумкою, яка завжди бурчить, але ніколи не забуває подякувати.
Студенти, які сидять у навушниках, але щоранку кивають головою на «доброго ранку».
Бабуся, котра сідає тільки через другі двері, бо “там менше дме”.
Ранок йшов рівно, спокійно, без натяку на диво.

Та на зупинці біля міської лікарні воно сталося.

Вона зайшла непомітно, тихо. Жінка років сорока п’яти — в сірому пальті, з акуратною зачіскою й окулярами на ланцюжку. Тихий, втомлений голос:
— Добрий день.

Михайло повернув голову — і ніби щось холодне й гаряче водночас пройшло крізь груди.
Очі. Погляд. Усмішка.
Він знав це обличчя. Колись — дуже добре.

— Олю?.. — тихо вимовив, навіть не вірячи своїм вустам.

Жінка ледь кивнула, усміхнулась куточком губ:
— Не думала, що впізнаєш. Минуло ж… років двадцять?

— Двадцять два, — автоматично сказав Михайло. — Ти майже не змінилась.

— А ти — навпаки. Посивів, але той самий.

— То маршрут додає молодості, — зніяковіло пожартував він.

Вона сіла на перше сидіння — там, де завжди колись любила сидіти, щоб бачити дорогу й його профіль. І кілька зупинок мовчала. Михайло відчував її присутність, як теплу хвилю за плечима. І хоч не дивився — бачив її в відображенні дзеркала.
Очі — ті самі. Тільки в них тепер оселився спокій, в якому жила колишня печаль.

— У тебе тепло в салоні, — нарешті сказала вона. — І люди спокійні.

— Бо я їх не везу, — відповів він, — я їх проводжаю. Кожен має свій кінець маршруту, і моя справа — довезти без пригод.

— Ти, як і раніше, філософ, — усміхнулася.

— І ти, бачу, не втратила своєї доброти.

Вони знову замовкли. Але мовчання було затишним, майже домашнім.
Десь позаду студент тихенько стукав по телефону пальцями, а бабуся рахувала решту. Сонце пробивалось крізь скло і золотило пил, який крутився в повітрі, мов танцював.

На зупинці біля ринку Ольга промовила тихо, не дивлячись на нього:
— Я втратила чоловіка. Два роки тому. Серце. Все сталося раптово. І з того часу… не хотілося ні з ким говорити. А сьогодні — от сіла, і щось мене сюди привело.

Михайло не відповідав одразу. Кермо стискалось в руках міцніше, ніж зазвичай.
— Співчуваю, — сказав щиро. — Життя іноді вириває з нас більше, ніж ми готові віддати.

— А ти? — спитала вона. — У тебе як?

— Та я тримаюсь. Робота, діти. Пасажири — вони, як щоденник. Кожен щось залишає по собі: усмішку, подяку, іноді — навіть віру, що не все ще зіпсувалося у світі.

— І совість не дає зупинитись, правда? — додала вона тихо.

Михайло кивнув. Її слова влучили точно в серце.
— Совість — то мій навігатор. Без неї і найпряміша дорога приведе в глухий кут.

Коли автобус зупинився на кінцевій, пасажири вийшли. Лише вона залишилася сидіти.
Довго мовчала, потім дістала щось із сумочки — маленьке фото в пожовклому кутику.
На ньому — вони обоє. Молоді. Сидять на лавці біля річки, усміхаються.

— Ти тоді залишив це фото в моїй книжці, — сказала. — Я його зберігала. Не знала — навіщо. Може, просто не могла викинути частинку минулого. А сьогодні подумала: треба повернути.

Михайло взяв фото, дивився довго.
— Знаєш, — прошепотів, — можливо, час не тільки повертати, а й починати знову.

Ольга не відповіла одразу. Вона глянула в вікно, де світило м’яке осіннє сонце, потім — на нього.
— Якщо ти ще вариш каву так, як тоді, — сказала з легкою усмішкою, — можеш запросити. Я не поспішаю.

Михайло підняв термос і постукав по ньому пальцем.
— У мене завжди є зайве місце… і зайва чашка.

Вона засміялася — тихо, щиро, як колись.
І на мить час зупинився.

Він налив каву в два стаканчики, подав один їй. Пар піднімався вгору, змішуючись із запахом дороги й теплом ранку.
Вони сиділи мовчки, пили каву, дивилися в вікно на сонячний пил, який кружляв у променях. І в кожному ковтку було трохи минулого — і трохи надії.

Іноді маршрут з’єднує не лише вулиці міста, а й серця, які давно заблукали в різних напрямках. І якщо дорога схрестила їх знову — значить, час все ще дає шанс виправити те, що колись не встигло статися.