Розділ 74. Контролер і совість

Ранок почався, як і сотні попередніх. Сірий світанок поволі прорізався крізь вікно кухні, а Михайло вже стояв біля плити. В старенькій турці шуміла кава — густа, з ароматом, який пробуджував не гірше будильника.
Він відпив ковток, поглянув у вікно на ще сонне місто й подумав:
«Сьогодні буде спокійний день. Без дурниць, без нервів. Просто їхати й не заважати життю текти своїм руслом». Повинен був Руслан, але прехворів тому Михайло продовжив їзду.

Так і почалося. Пасажири — звичні, як нотний ряд старої пісні. Бабусі з торбами, студенти з навушниками, робітники з термосами кави, молоді мами з дитячими візками.
Михайло вітав кожного коротким «Доброго ранку», і навіть ті, хто зранку бурчав, відповідали усмішкою. Салон пах свіжістю — він звечора протер підлогу й сидіння, бо вважав: чистота — це теж повага до людей.

День ішов рівно, мов по рейках. Аж поки годинник не показав дванадцяту. Сонце вже пекло в лобове скло, і Михайло зупинився на «Центральній площі». Чергові пасажири підходили неквапом. І раптом серед натовпу він помітив чоловіка в сірому костюмі.
Не простого — з тією холодною поставою, яку не сплутаєш: папка під пахвою, посвідчення в руці, погляд як рентген.

— Контроль, — кинув він, не вітаючись. — Документи на транспорт, ліцензія, медогляд, техогляд, аптечка, вогнегасник, пломба на таксометрі. Все покажіть.

Михайло навіть не здивувався.
— Доброго дня вам, — спокійно відповів він, загальмувавши на узбіччі. — Як же без «доброго ранку»? Може, кава буде? Бо з такою суворістю — не робота, а самокатування.

Контролер не посміхнувся. Лише клацнув ручкою, відкрив блокнот і почав записувати щось у графи.
Він діяв, як машина. Кожен рух — точний, різкий, холодний. І з кожним його словом у салоні ставало тихіше. Пасажири насторожено дивилися: чи не буде сварки.

Михайло спокійно дістав із бардачка документи. Показував усе — як по нотах:
— Ліцензія ось. Медогляд сьогоднішній. Підпис механіка є. Аптечка повна, вогнегасник новий. Таксометр пломбований, маршрутний лист — ось, дивіться.

Контролер нахмурився:
— Аптечку відкрийте. Перевіримо термін придатності бинта.

Михайло засміявся тихо:
— Бинт не сир, щоб псуватися. Але будь ласка.

Відкрив. Показав. Кожен пункт — бездоганний.
Проте чоловік, здається, не для того прийшов, аби просто перевірити. Його погляд блукав у пошуках дрібниці, до якої можна причепитися.

— А чому номер маршруту на табличці написаний від руки, а не надрукований?
— Бо принтер в гаражі поламався, а люди чекати не можуть, — відповів Михайло.
— А форма у вас без логотипу перевізника.
— А ви покажіть, де в законі написано, що він обов’язковий?
— А килимок біля дверей зношений.
— Бо не декоративний, а робочий, — коротко кинув Михайло.

У салоні знову заворушились пасажири. Хтось засміявся, хтось хмикнув. Одна жінка з другого ряду голосно сказала:
— Та ви що, чоловіче! Це найчистіша маршрутка в місті!

— І найспокійніший водій, — додав хтось позаду. — Якби всі такі були, то й аварій не було б.

Контролер спалахнув.
— Я виконую свою роботу! Не вам мене оцінювати!

Михайло піднявся, обернувся до салону і спокійно промовив:
— Люди добрі, скажіть, будь ласка, вам є за що мене штрафувати? Ви себе почуваєте небезпечно чи незручно?

— Та де! — вигукнула та сама жіночка. — Як рідний нам. І допоможе, і вислухає.

— Він і музику підбирає так, щоб не боліла голова! — крикнув студент із навушниками.

Контролер стояв, червоніючи, стискав блокнот, але вперто бурмотів:
— Це все неофіційно. Думка пасажирів в протокол не входить.

Михайло подивився йому просто в очі.
— А совість входить в протокол?

Тиша впала така, що було чути, як за вікном співає горобець.
Контролер знітився. Стис губи, закрив блокнот. Кинув коротко:
— У вас все добре.
І, не попрощавшись, вийшов на наступній зупинці.

Маршрутка рушила. У повітрі зависла дивна легкість — ніби всі разом відстояли щось важливіше за папери.
---

На кінцевій зупинці Михайло зупинився, вимкнув двигун. В салоні залишився лише один пасажир — молодий хлопчина років двадцяти. Він сидів тихо, але весь час поглядав на водія.

— Дядьку, — нарешті сказав, — а ви не боїтесь так з ним говорити? Бо зараз за слово не те — штраф, протокол, суд.

Михайло відкоркував в термос, налив собі кави. Пахощі розлилися по салону.
— Страх, синку, — це коли совість нечиста. От тоді й трясешся, бо знаєш — підловлять. А коли все зробив чесно — то й десять контролерів не страшні.

Хлопець кивнув.
— Я б хотів мати такого батька, як ви, — тихо промовив.

Михайло усміхнувся, простягнув йому паперовий стаканчик з кавою:
— Візьми, випий. Безкоштовно — за правду.

Хлопець розгубився.
— Та я ж…
— Бери, — наполіг Михайло. — Бо совість, знаєш, вона теж хоче, щоб її іноді пригощали добром.

Хлопець взяв стакан, подякував і вийшов.
Михайло залишився сам. Дивився, як той іде по дорозі, світиться в сонці, мов промінь крізь пилюку.
Він зробив ковток кави, заплющив очі й подумав:
«От би кожен день закінчувався не штрафом, а розмовою, після якої хочеться жити чесно.»