Розділ 72. Що таке дійсний Господар

У кожному місті є свої непомітні герої. Не на екранах, не в газетах, а ті, хто тихо роблять життя навколо кращим. Один із них — Петро Михайлович, чоловік із твердої глини українського підприємництва. Колишній водій, тепер бізнесмен, але з душею того самого хлопця, що колись возив людей на "ПАЗіку", в дощ і сніг, без термоса і з розірваними сидіннями, але з міцною і доброю душею.

Йому належав продуктовий павільйон на центральному ринку, де продавали найароматнішу каву і найкращий грузинський чай у місті. Поруч — будівництво житлового будинку, який вже наближався до завершення. Але найбільше він пишався іншим — маршрутом №17. Його дітищем, його нервами, його гордістю. Хоча він мав ще два маршрута по місту, сімнадцятий він вважав особливим, як по касі так і по важливості серед інших маршрутів. І все це завдячуючи Михайлу, його стабільності і майстерності.

Але Петро Михайлович був не з тих "хазяїв", що кричать і принижують. Його слово важило, бо за ним стояла повага до людей, які з ним працювали, а не тільки одного Михайла. Він не дивився згори — він був поруч.

Неофіційна ревізія у вівторок

Цей вівторок був тихим, без дощу, але з ранковим прохолодним вітром. Саме такий день, коли добрий господар має трохи часу, щоб просто побачити, як там його хлопці. Бо понеділок — завжди завал, а от вівторок — найкращий для несподіваного візиту.

— Поїду до АТП, — сказав він собі. — Погляну, як дихає моя маршрутка.

Зустріч з перевіреними людьми

Почав із Славка, головного механіка. Той саме витирав руки об ганчірку і щось майстрував під другим автобусом.

— Здоров, Славко! Як мої хлопці? Михайло, Руслан — все добре?

Славко посміхнувся щиро:

— Та хлопці — золоті. Михайло той усе сам перевіряє, Руслан — чистота в салоні, як у лабораторії. Завжди встигають за графіком — не скаржаться, справляються. Машина доглянута, підвіска в нормі, фільтри замінені. Я за них спокійний.

Далі — в кабінет до медички. Ольга Петрівна вже знала, що Господар зайде. Зробила чай із м’ятою.

— Ану, скажіть мені чесно, — посміхаючись, запитав Петро Михайлович, — як наші хлопці з медициною?

— Як з доброї книжки, — відповіла вона. — Завжди тверезі, тиск, пульс — все як треба. Навіть самі нагадують про перевірку. А Руслан мені ще й мандарини приніс минулого тижня. Люди з добрим серцем.

Петро Михайлович тільки кивнув. Він і так знав, кого брав. Але чути це від інших — ще приємніше.

Зустріч із Русланом

Нарешті — зупинка біля кільця. На маршруті був Руслан. Молодий, але вже відповідальний. Петро Михайлович дочекався, поки той висадить людей, і підійшов:

— Як справи, Руслане?

Руслан усміхнувся:

— Стабільною добре. План — як дихання: глибоко, але не задушливо. І собі маємо, і пасажири задоволені. Машина на ходу, пальне нормальне, диспетчер не лається — усе гаразд. Дякую, що не женете нас, як на війні.

— Бо я знаю, як це — сидіти за кермом дванадцять годин, — відповів Петро Михайлович. — І знаю, що без поваги нема ані маршруту, ані бізнесу. Але повинна бути і взаємоповага, тому що без цього справа не матиме успіху.

Він простягнув дві коробки добрих бельгійських цукерок і дві банки зернової кави — одна Руслану, інша Михайлу. Без пафосу, без привітань. Просто, як роблять справжні люди.

— Це вам. Не за те, що возите — а за те, як возите.

Руслан зніяковіло взяв подарунок.

— Передам Михайлу. Він буде дуже радий.

— Знаю. І дякую, Руслане, — сказав Петро Михайлович і вже був на півдорозі до своєї машини. — Тримайте маршрут, як тримаєте — рівно і по совісті. Руслан запевнив, що вони зроблять все, що від них залежить.

Тиха присутність

Він поїхав так само, як приїхав — тихо, не влаштовуючи "оглядин" чи гучних розмов. Бо справжній господар — це не той, хто голосно керує, а той, хто мовчки підтримує. Хто пам’ятає і про Славка, і про Ольгу Петрівну, і про Руслана з Михайлом. І хто знає: без них — не буде ні бізнесу, ні поваги.