Розділ 70. Три дні тиші

Михайло добре знав: справжній професіонал — це не той, хто женеться за пригодами, а той, хто цінує тишу. Бо тиша — то не відсутність звуків, а порядок в голові. Після інциденту з підлітком і ножем минуло кілька днів. Місто вже встигло все забути, тільки він — ні. У нього в середині ще трохи дзвеніло.

Тепер настала його черга бути за кермом три дні поспіль. Руслан, як годиться, узяв вихідні. А Михайло, як завжди, почав свій ранок по-справжньому — із кавою, темрявою і запахом дизпального.

Він встав о четвертій. В квартирі ще спала дружина, на плиті кипів чайник, в вікно блимав ліхтар. Михайло тихо налив каву в термос, перевірив документи, взяв ключі й пішов. На дворі — світанковий холод, сирість, але й певна благодать. Небо, мов велика сіра ковдра, ледь-ледь світлішало, а десь далеко гавкали собаки.

На стоянці вже чекала його машина. Рідна, знайома до кожної подряпини. Він, як завжди, обійшов автобус колом, перевірив шини, фари, двірники. Зазирнув під капот, натиснув на двері — клацнули, як годиться. Все справне. Як годиться, медогляд і механік.

— Ну що, стара, — сказав до неї, — поїхали працювати.

День перший

Рейси минали спокійно, майже стерильно. Пасажири — мов книга, яку він знав напам’ять: мама з дитиною, школяр із ранцем, молодиця з телефоном, старий дід із краваткою ще радянських часів. У кожного — своя мета, свої думки, а він просто віз їх вперед.

Коли на кінцевій задрімав один чоловік, Михайло не гримнув, а м’яко торкнув за плече:
— Прокидайся, герой. Твоя зупинка.

Той підскочив, подякував, сором’язливо усміхнувся. І Михайло подумав: “От так воно й має бути. Без злості, без нервів. Ми всі іноді засинаємо — тільки в когось це в автобусі, а в когось в житті.”

Ввечері, коли поставив автобус на стоянку, не поспішав додому. Сидів у кабіні, пив каву з термоса й дивився, як темрява розчиняє місто. І думав про того хлопця з ножем — де він тепер, чи живий, чи бодай замислився. Але спочатку миття автобуса на зовні і зсередини. Повинен бути лад.

День другий

Зранку запахло дощем. Хмари накотилися густі, важкі, а вітром принесло запах мокрого листя. Михайло не любив дощ, але ще менше любив, коли хтось мокне без потреби. В цьому нього в салоні завжди лежала запасна парасоля, а ще одна — під сидінням для “пасажира, якому треба”.

На зупинці біля ринку стояла знайома бабуся з торбою — змокла до нитки. Михайло вийшов, підняв її пакунки, посадив на сухе місце.

— Сідайте, бабцю, не геройствуйте. — простягнув парасолю.

— А як же ви, синку? — занепокоїлась вона.

— А я за кермом. У мене дах, кермо і кавоварка. Мені вистачить.

Бабуся сміялася й довго потім благословляла його, коли виходила.

Під вечір, коли дощ знову посилився, він помітив підлітка, який стояв біля зупинки без куртки. Очі червоні, плечі згорблені. Михайло загальмував, відчинив двері:

— Куди їдеш?

— Та нікуди, просто стою.

— Тоді заходь. Холодно ж.

Хлопець мовчки зайшов. Весь рейс проїхав мов тінь. На кінцевій Михайло спитав:

— Що, загубився?

— Ні. Просто з дому вигнали.

Михайло подумав секунду і витягнув із бардачка шоколадку, що лежала “на чорний день”.
— Тримай. Не шоколад вирішує, але з нього простіше почати день.

Хлопець мовчки взяв і вийшов під дощ. І хоч вони не знали одне одного, Михайло відчув, що цей рейс був не дарма.

День третій, які завжди, медогляд, техогляд.

На світанку зателефонувала диспетчерка Наталя.
— Михайле, маю новину.
— Знову хтось скаргу написав? — пожартував він.
— Та ні! Навпаки. Написала пасажирка: “Хочу, щоб таких водіїв, як Михайло Григорович, повісили в рамку в диспетчерській. Він — як друг, як батько. Не кричить, не жене, допомагає дітям, поважає старших.”

Михайло розсміявся:
— Ну що ж, замовляйте рамку. Тільки без позолоти — я скромний.

Наталя засміялася разом з ним, але в її голосі звучала щира теплота.

Та цієї ночі, між другим і третім днем, Михайло спав погано. Йому снився той самий підліток із ножем. Тільки цього разу хлопець не нападав — стояв біля автобуса, спокійний, розгублений.
— Дядьку, — сказав він у сні, — ви мене згадаєте ще?
— Якщо схаменешся — згадаю з добром, — відповів Михайло. — Якщо ні — життя саме нагадає болем.

Він прокинувся на світанку, дивився в вікно, як світло розриває туман, і довго сидів мовчки. Потім взяв ключі й пішов на роботу.

День минув, як за нотами. Пасажири приходили й ішли, автобус рівно котився маршрутом. І весь час йому хотілося вірити, що десь там, у цьому великому світі, хтось, кого він колись врятував чи просто не образив, зробив сьогодні щось добре.

Коли рейс закінчився, Михайло перевірив салон — чисто, порожньо. Протер кермо, витер дзеркала, глянув на термос — порожній. Усміхнувся.

— Значить, живий. Значить, усе правильно.

Перед тим як піти, він ще раз вимив автобус — до блиску. І зовні, і в середині. Так, щоб Руслан, коли завтра сяде за кермо, відчув не просто зміну, а естафету — від людини, яка любить свою справу.

Зачинив двері, кинув погляд на мокрий асфальт, на далеке світло маршрутних ліхтарів і тихо сказав:

— Ну що, стара, відпочивай. Ми з тобою ще наїздимось.

І пішов додому, знаючи, що завтра — його день тиші. А за кермом буде Руслан.