Розділ 68. Зміна з рук у руки

На годиннику — близько восьмої вечора. Осінні сутінки швидко опускаються на місто, ковтаючи останні залишки світла. Автобусна стоянка, або просто АТП, дихає своїм звичним ритмом — шум двигунів, шурхіт шин, запах солярки і кави. День добігає кінця, і все навколо повільно переходить в вечірній спокій.

Одні маршрутки вже стоять в ряд, глушать двигун і здають денну зміну. Інші — тільки повертаються з рейсів: фари блимають, двері відчиняються, з салонів виходять водії — стомлені, але задоволені, що відкатали день без пригод. Дехто мовчки йде в кафе на каву, інші — до автомийки, щоб не залишати бруд на завтра. Це особливий світ — живий, напружений, справжній.

Автобус №17 уже стояв на своєму місці. Руслан, молодий, але сумлінний водій, закінчував останні справи перед передачею зміни. Йому було двадцять сім — той вік, коли сили ще багато, але досвід уже є. Він саме завершував мити боковини, і навіть у сутінках видно було, як блищить метал. Фари протерті, підлога вимита, салон провітрений, бак — повний. Коротше, все як має бути.

Руслан у чорній куртці, злегка стомлений, але спокійний, стояв біля капота й попивав каву з термокружки. На капоті стояла ще одна — бо він добре знав, хто зараз з’явиться в воротах. І не помилився.

З темряви повільно вийшов Михайло Григорович. Його постать вирізнялася навіть здалеку: рівна спина, впевнений крок, в руках — папка з документами, на плечах старе пальто, застебнуте до горла. В ньому було щось спокійне, відчуття стабільності, якої так бракує молодим.

— Ну що, Русланчику, як день? — мовив він, навіть не вітаючись — бо тут, серед своїх, все зрозуміло без формальностей.

— Як по маслу, Михайле Григоровичу. Пасажири сьогодні спокійні, без скандалів. Дороги — чисті, заторів нема. Мотор — шепоче. Залив повний бак, салон прибрав, — звітував Руслан, посміхаючись. — І ось — кава. Бо день вдалий, гріх не поділитися.

— Оце правильно, — сказав Михайло, приймаючи чашку. — Передавати зміну треба не тільки з ключами, а й із добрим словом. Це, брате, традиція.

Вони разом обійшли автобус. Михайло уважно дивився — як досвідчений майстер дивиться на інструмент, який довіряє лише перевіреним рукам. Перевірив фари, зазирнув під капот — усе чисто, сухо, жодних підтікань. Глянув в салон — ні папірців, ні слідів від бруду. Навіть коврики лежали рівно, як під лінійку.

— Молодець, Руслане. Машина тебе слухається. Це добре. Значить, ти її не просто водиш — ти з нею працюєш, — сказав Михайло і легенько постукав по борту.

Руслан кивнув. Така похвала від Михайла для нього була, як медаль. Бо цей чоловік — легенда маршруту. Колеги жартома називали його «Григорович — GPS без навігатора»: міг запам’ятати будь-який поворот, кожну ямку, і навіть по шуму двигуна визначити, що не так.

— Дякую, Михайле Григоровичу. Ви мене коли приймали, казали: «Маршрутка — як кінь: як доглянеш, так і возитиме». То я тепер її і не покидаю. — Руслан усміхнувся. — Навіть до автомийки сам їжджу, не довіряю нікому.

— І правильно. Бо хто машину любить — того й дорога береже, — мовив старший колега й зробив ковток кави. — Ну що, відпочивай. Іди додому. Завтра новий день, сім’я чекає. Не тримай себе в нормі.

— А ви як? Знову в п’ять ранку стартуєте? — спитав Руслан.

— Як завжди. Чотири п’ятдесят — у медпункті, п’ята десять — у механіка, п’ята тридцять — на лінії. Звичка — друга натура.

Попрощались коротко — як водії, що бачили одне одного сотні разів і ще стільки ж побачать. Без пафосу, без театру — просто потиск рук, короткий кивок і слова: «Бережи себе».

Руслан пішов до виходу, а Михайло залишився. Постояв трохи біля автобуса, глянув на небо, де за огорожею світилися далекі ліхтарі. Потім легенько провів рукою по капоту — ніби перевіряв не метал, а живу істоту, з якою має знову провести цілий день.
---

Наступного ранку

Було ще темно. Лише смужка світла на сході натякала, що скоро світанок. Город спав, лише поодинокі вікна світилися. Михайло прийшов на АТП рівно о 4:50. Як завжди — без запізнень.

Спершу — у медпункт. Медсестра Галина Петрівна вже знала його розклад краще, ніж свій:
— Тиск нормальний, пульс як у спортсмена. Придатний, — сказала вона й поставила штамп у шляхівку.

Потім — до технічного майстра. Перевірили фари, гальма, двері, гуму, рівень оливи. Все чітко. Ще один штамп.

Михайло розписався в техжурналі, сів в кабіну. Легкий рух ключа — мотор ожив. Рівно, м’яко, без перебоїв. Він усміхнувся.

— Дякую, Русланчику, добре підготував, — тихо промовив, ніби до самого автобуса.

Диспетчер Ольга Петрівна зустріла його на автостанції з посмішкою:
— З добрим ранком, Михайле. Маршрут 17 — готовий, графік той самий.
— І вам доброго дня, Олю Петрівно. Давайте шляхівку, — відповів він, підписуючи документи.

Штамп. Усмішка. Короткий обмін новинами — як ритуал, який відкриває день.

За кілька хвилин автобус вже котився знайомою дорогою. Місто прокидалося. На зупинках — пасажири з термосами, пакунками, ранковими обличчями. Хтось поспішав, хтось ще дрімав, хтось просто мовчки дивився в вікно. А Михайло, наче диригент у своєму оркестрі, вів цю симфонію руху.

Кожен новий рейс — як нова сторінка. І кожен вечір — як завершення глави. Бо тут, у цьому житті маршрутчика, зміна — це не просто робота. Це справжня естафета — коли від одного до іншого передається не лише кермо, а й душа дороги.

І сьогодні ця естафета знову продовжилась.