Розділ 65. День у пасажира

Михайло Григорович сьогодні не за кермом.
Три дні він від’їздив — чітко, як завжди, без зривів, без запізнень, без нарікань. Три дні, коли пасажири встигали на свої потяги, зустрічі, лікарів, і кожен виходив із його маршрутки спокійний. І тепер — день відпочинку. Але відпочинок у маршрутчика — це не диван, не телевізор і не шашлики. Це просто день, коли він не крутить кермо, але думками все одно на дорозі.

Прокинувся Михайло, як і завжди, о 5:30. Без будильника.
Вийшов на балкон — небо низьке, сіре, мрячить. Асфальт блищить, птахи мовчать. Він одразу подумав:
«Руслану сьогодні буде важкувато… слизько, а люди — зранку всі нервові, бо мокрі й спізнюються».

Він приготував собі каву, сів до столу, розклав старі квитки, які зберігав як пам’ять — звичка. В кожному квитку — день життя, поїздка, хтось дякував, хтось сварився, хтось залишав посмішку чи добрі слова.
Поки дивився на них, у кишені дзенькнув телефон. Звичний гудок рації:
— «Сімнадцята» на зв’язку. Виїзд здійснив. До зв’язку!

Руслан.
Голос впевнений, рівний. Без суєти.
Михайло всміхнувся. «От молодець. Уже не хлопчик. Уже водій».

О 11:00 він не витримав. Одягнув куртку, кепку, взяв парасолю й вийшов. Не на ринок, не до знайомих — а на зупинку.
Вирішив сьогодні бути пасажиром. Хотів подивитися, як Руслан справляється — не з кабіни, а з боку, очима тих, хто щодня довіряє себе водієві.

На зупинці стояли різні люди — студент в навушниках, бабуся з двома важкими торбами, молода жінка з дитиною, що не могла заспокоїтись, і ще кілька звичайних, буденних облич. Михайло стояв поруч, непомітно, мов один із них. Ніхто не впізнав — кепка, куртка, сумка через плече.

І ось — підкотив знайомий автобус. «Сімнадцята».
Мотор муркотів рівно, двері відчинилися м’яко. Руслан нахилився, глянув на всіх привітно:

— Заходимо, будь ласка. Оплата — при виході.

Голос спокійний, упевнений.
Михайло навіть відчув гордість — в цьому тоні було щось його власне вивчене роками.

Він зайшов останнім, сів на заднє сидіння. Там, де зазвичай сидять «ветерани маршруту». Подивився навколо — люди розмовляють, хтось слухає музику, хтось дивиться у вікно. А він — спостерігає.

Руслан вів акуратно, плавно. Не рвав, не нервував. Кожен поворот — чітко. Кожна зупинка — рівно до бордюру.
Бабусі допоміг підняти сумки, матері — притримав двері, щоб не затиснуло візок.
На повороті попередив через дзеркало:

— Там калюжа. Не виходьте, я трохи далі зупинюсь, щоб не замочили ноги.

— Дякую, синочку, — відповіла бабуся. — Он, видно, з доброго роду.

Михайло відчув, як у нього щось защеміло в грудях.
«Добре, що я не пішов тоді на пенсію. Хлопець росте правильно…»

Коли Руслан розмовляв із пасажирами, у ньому було щось від Михайла — той самий спокій, та ж терплячість. Не грубість, не байдужість, а людяність. Бо маршрут — це не просто дорога, а щоденна перевірка: на терпіння, витримку, людяність.

На зворотному шляху Михайло вирішив піти до кінцевої. Сидів тихо, ні з ким не говорив. Лише іноді усміхався, коли хтось голосно дякував Русланові.

І лише перед кінцем рейсу молодий водій, поглянувши у дзеркало, раптом завмер.
— Це ви?!
— А хто ж іще, — спокійно відповів Михайло.
— Я думав… пасажир схожий, але не міг повірити! Ви що, інспекцію влаштували?

— Та яка інспекція. Просто вирішив подивитись, як наш маршрут живе без мене.
— Ну і як?
— Не загнувся.
— Бо мав гарного вчителя.

Михайло посміхнувся.
— Єдине зауваження — їдеш, як по перині. Я аж заснув.
— А ви що, ямок хотіли?
— Звик до них. Без них дорога якось… не дорога.

Вони обоє розсміялися. Люди в салоні теж посміхнулися, не розуміючи, хто цей чоловік, але відчувши — між ними щось справжнє.

Коли всі пасажири вийшли, Руслан вимкнув мотор і обернувся:
— Якщо серйозно — як я справляюся?
— Добре. Навіть дуже. Ти вже не учень, Руслане. Ти водій. Але пам’ятай: кермо слухається лише того, хто слухає людей.

Ввечері, коли зміна скінчилась, Михайло вже чекав біля стоянки з двома кавами.
Руслан, втомлений, але задоволений, підійшов.

— Одна для тебе, — сказав Михайло. — За гарну роботу.
— А друга?
— Для мене. Бо я сьогодні був найспокійнішим пасажиром міста.

Руслан засміявся.
— Ви, може, ще завтра поїдете, перевірите, як інші їздять?
— Може й поїду. Тільки не як контролер. А як людина, що любить дорогу.

Вони сіли на лавку біля вагончика. Навколо стояли автобуси — кожен із власним характером, історією, водієм. Вечірнє сонце торкалося лобових стекол, і здавалося, що машини сплять, відпочиваючи після довгого дня.

Михайло глянув на «сімнадцяту» — чисту, спокійну, ніби вдячну за нове життя після ремонту.
І подумав: «От як добре, що я залишився. Бо кожна машина потребує не просто водія — водія свого серця».

Руслан мовчав, а потім тихо додав:
— Знаєте, ви колись підете. Але навіть тоді я завжди пам’ятатиму, як ви вчили: не просто везти — а довозити з душею.
Михайло підняв чашку кави:
— То, може, вип’ємо за це? За те, щоб кожен рейс — був із душею.

Того вечора на стоянці стояла тиша. Лише вітер шелестів серед автобусів, і в цій тиші було щось живе.
Бо поки є такі люди, як вони — маршрут живе.
А “сімнадцята” — дихає, муркоче, їде далі.

І якщо спитати Михайла, чому він не на пенсії, він би тільки посміхнувся:
— Бо я ще не встиг накататися досхочу. А поки руки тримають кермо — моя дорога ще не закінчилась.
---

🔧 Продовження буде. Бо справжній маршрутчик — ніколи не зупиняється. Він просто міняє місце в салоні — з водія на пасажира, щоб побачити світ трохи з іншого боку.