Розділ 59. Пасажир без імені

Ранок почався тривожно. Небо було важким, ніби хтось насунув зверху мокре покривало. Дрібний дощ рвався в обличчя, як недобрі новини з ранкового радіо. Але Михайло вже звично прогрівав двигун і готувався до виїзду, але пройшов медогляд, техогляд.

— Гарної зміни! — кинув диспетчер, не відриваючись від екрана.

— Побачимо, — відповів Михайло, відчуваючи щось дивне в повітрі.

На перших зупинках — нічого незвичного. Пасажири зі щоденними звичками: хтось слухає музику в навушниках, хтось читає газету, а хтось просто дивиться в підлогу. І лише одна фігура вирізнялася — чоловік у темному плащі, капюшон насунутий глибоко на очі, руки в кишенях, стоїть в кінці салону і весь час озирається.

Михайло відразу його помітив. Не злякався — просто зафіксував. Бо досвід підказував: якщо пасажир хоче лишитися непоміченим, то часто має причину. І не завжди добру.

Сигнал небезпеки

На зупинці біля ринку автобус зупинився, двері відчинились, пасажири заходили та виходили. Але чоловік у плащі не рухався. Лише спостерігав. Потім, коли знову рушили, підійшов до Михайла ближче.

— Скільки буде до кінцевої? — спитав хрипким голосом.

 Хвилин сорок. Залежить від руху транспорту. Ви хочете...

— Ні. Я просто питаю.

І знову відійшов назад. Але тепер дивився на кожного пасажира — уважно, по-іншому. Михайло відчув: цей чоловік когось шукає.

Погоня в тіні

На зупинці біля лікарні зайшла мама з двома дітьми. І саме в той момент чоловік у плащі різко рушив до виходу. Але перш ніж вийти — випустив із кишені невеличкий папірець. Ніби випадково.

Михайло встиг побачити: на папері був лише один рядок — "Він знає".

Хвиля холоду пройшла спиною. Михайло вибіг із кабіни, подивився вслід чоловікові — той вже змішався з натовпом. Зник, як тінь.

Несподіваний поворот

Через кілька хвилин до салону зайшов чоловік у поліцейській формі. Але без характерної впевненості. Він був збентежений.

— Доброго дня. Ви не бачили сьогодні чоловіка у темному плащі? Високий, худа постава...

— Що зробив? — запитав Михайло, вже здогадуючись.

— Розшукується. Є підозра, що він причетний до серії крадіжок і переслідує свідка, дівчину. Сьогодні вона мала сідати на один із маршрутів — ми не встигли повідомити всіх водіїв...

Михайло подумав. І показав на маму з двома дітьми, яка вже сиділа ближче до кабіни.

— Вона?

Поліцейський кивнув. Мати й не здогадувалась, що за нею стежать.

Михайло швидко прийняв рішення:

— Сідайте поруч. Я довезу до потрібного місця, але не зупинятимусь ніде. Якщо той тип ще поруч — нехай побачить, що вона під захистом.

Операція «порядність»

Дорога тягнулася повільно. Але не через затори — через напругу. Михайло кожні кілька хвилин дивився у дзеркало, шукаючи знайому постать. Але чоловік не з’являвся. Лише наприкінці маршруту, біля школи, вони помітили його знову — стояв на узбіччі, вдивлявся у номер автобуса.

Поліцейський натиснув на тривожну кнопку. За хвилину — перехоплення. Двоє у цивільному підбігли, схопили підозрюваного. Все сталося без криків. Без сцени. Але дуже по-справжньому.

Визнання

Після того, як усе завершилось, мама підійшла до Михайла. Вона тремтіла, але трималась гідно.

— Ви врятували нас. Ми не знали, що він стежить. Я — свідок у справі проти його брата. Думала, ніхто не дізнається…

Михайло тільки посміхнувся.

— Ви ж були з дітьми. А значить — не самі. А коли ти не сам — тебе складно зламати.

Після всього

В депо він приїхав пізно. Того разу не було жартів, не було сміху. Лише тиша й гаряча кава, якої Руслан налив йому повну чашку.

— Ну, брате… Ти знову довів, що кермо — то ще не все.

— Я просто робив те, що міг. Як людина.

І в тій простій фразі було все. Бо цього дня він знову довів:

> Неважливо, ким ти є за посадою. Важливо, ким ти є за совістю.