Розділ 56. Михайло і його кредо

Після того, як Михайло дуже ефектно вивів на чисту воду Дмитра — того самого, хто роками порушував графік, виїжджав раніше і пізніше за інших, хапав пасажирів поза чергою і «косив» собі непогані готівкові, — про нього почали говорити з повагою. Не лише як про чесного водія, а й як про людину, яка має принципи й діє з розумом.

Михайло не просто спіймав Дмитра на гарячому — він застосував технології, а не крики й плітки. Сучасні проблеми потребують сучасних рішень — так він сам собі казав. В нього, ще з тих часів, коли працював в охороні великого складу, залишилося кілька мікро-відеокамер. П’ять штук — маленькі, непримітні А9, майже непомітні, з автономним живленням і навіть Wi-Fi передачею і датчиком руху. Якось, і зараз вони йому знову знадобились.

Після інциденту з Дмитром до нього потягнулися колеги. Не всі одразу — хтось з острахом, хтось із заздрістю, але потягнулися. Бо, як не крути, правда і справедливість рано чи пізно проростають довірою.

Одного вечора підійшли до нього Віктор і Вадим. Вони працювали вдвох на одному автобусі вже кілька років. Люди серйозні, сумлінні, без скандалів і гризоти. Дружили сім’ями, мінялися змінами чітко — як годинник. Але останні тижні щось пішло не так.

— Михайле, — почав Віктор, — ти в нас чоловік розумний, може допоможеш? Бо щось дивне коїться.

— Кажіть.

— Паливо. Його наче хтось їсть. Заливаємо повний бак, передаємо зміну — все як завжди. Бак на ключ, автобус теж під замок. Вранці — перевіряємо: повний. Але до кінця зміни ледве дотягуємо. Почали навіть економити — не газувати, не обганяти, печку стали меньше виключати. А все одно щось не те.

Михайло слухав уважно, не перебиваючи.

— І що, завжди останнім часом так? — перепитав він. — Часом не охорона нова?

— Та ніби ті самі... Але в охороні, в одній зміні з’явилась нова людина — племінник заправника, здається…

Ого, племінник, — посміхнувся Михайло. — Добре. Нічого не кажіть. Дайте мені пару днів і доступ до автобуса ввечері перед зміною. Більше нічого не треба.

Вони погодились.

Наступного вечора, коли автобус залишили на стоянці, Михайло приїхав — сам, у темряві, без ліхтаря, навченим рухом поставив мікрокамери. Одну — біля бака. Другу — під днищем. Третю — ближче до входу. І ще дві здублював — для повного контролю. Камери ловили рух, записували звук, передавали дані на телефон.

Вже наступного ранку було зрозуміло, що щось відбувається погане.

На записі було видно: вночі, коли навколо ні душі, на стоянку заходить охоронець. Спокійно, без метушні, відкриває бак дублікатом ключа, вставляє тонкий шланг, зливає кілька десятків літрів солярки. Потім підганяє стару каністру — і заливає в бак якусь темну рідину. Йде. Все це — без поспіху, впевнено, наче робить це не вперше.

Михайло переглянув запис кілька разів. Потім показав лише частину — Віктору і Вадиму. Без звуку, без зайвих пояснень.

— Ну і що? — промовив Віктор, вражено. — Це він?

— Він, — відповів Михайло. — І не тільки вас дурив. Я дізнався: через родича на заправці закупляв технічну солярку вдвічі дешевше. Зливав вашу, забирав вашу чисту. Заливав технічну — вона густа, неякісна, двигуну шкодить, витрата більша. А різницю в ціні собі — до кишені, поділившись з родичем. Думаєш, чому в нього нова машина з’явилася?

— А що робити тепер?

— Скажете, що самі камери поставили. Мене не згадуйте. Ніякої поліції — просто зробіть розголос серед своїх. І покажіть керівництву. Хай приймають рішення.

Так і зробили. Через два дні того охоронця звільнили. А заправка, з якої він тягнув технічне паливо, теж попала під перевірку.

Віктор і Вадим прийшли до Михайла з конвертом.

— Це тобі. Ми не домовлялися, але справедливо. Дві тисячі гривень. Хоча знаємо, що ти не заради цього.

— Я не заради цього, — усміхнувся Михайло. — Але і не відмовлюся. Дякую вам. Витрачу правильно.

З того часу Михайло мав не просто повагу. Він мав авторитет. Але не той, що вимагає поклоніння чи шани. А той, що базується на діях, на чесності, на тому самому кредо, якого він тримався все життя:

> «Не бути байдужим. Якщо можеш щось змінити на краще — зміни. Але мовчи, якщо не готовий довести справу до кінця».

І головне — не залишати слідів. Бо справжній герой — не той, кого показують по телевізору. А той, про

кого знають тільки ті, кому він допоміг.