Розділ 55. Нарешті — спокій

Із Божою допомогою Михайло та Руслан нарешті знайшли те, чого давно прагнули — спокій. Не абсолютний, не безтурботний, але справжній — той, що приходить тоді, коли в житті з’являється порядок, стабільність і віра. Під добрим керівництвом господаря — Петра Миколайовича — вони працювали впевнено й злагоджено.

Петро Миколайович був не просто власником автобусного маршруту — він був господарем у найкращому розумінні цього слова. Умів по-людськи сказати, підтримати, навчити, а головне — вимагати по справедливості. Сам не був ледачим і не любив тих, хто намагався «зачепитися» за роботу без душі. І саме тому Михайло з Русланом підійшли йому — не просто як працівники, а як ті, хто став своєю людиною.

Автобус «Еталон» працював як годинник. Бо хлопці обслуговували його сумлінно, вчасно, на совість. Щоранку перед рейсом — техогляд, щовечора — перевірка, миття, очищення салону. Не тому, що боялися штрафу чи контролера. А тому, що полюбили свою роботу, а ще більше — пасажирів. Кожен маршрут — як маленька подорож, а кожна подорож — як відповідальність за тих, кого возять. І так має бути.

Життя було нелегким. Звісно, не розкіш — важка праця, недоспані ночі, нерви на дорозі, іноді — хамство пасажирів, часом — дощ за шиворотом, сніг у дверях і спека під лобовим склом. Але все це було стабільно. А стабільність — це вже благословення в наші часи. Як любив казати Михайло:

— Кому зараз легко?..

Алкоголю Михайло з Русланом не вживали. Взагалі. Не по святах, не «для душі», не «трошечки». І цим чимало кого дратували. Бо в компанії маршрутчиків, як і в будь-якій іншій чоловічій спільноті, завжди є ті, хто хоче «розслабитись», зняти стрес, «поговорити як чоловіки». Але Михайло мав гіркий досвід: алкоголь колись сильно зламав йому життя. Довелося виправляти багато — і в стосунках, і в роботі, і в душі. І лише милістю Божою він устиг вчасно. Повернувся з краю прірви, і з того часу — ні краплі.

Руслан теж зрозумів все завчасно. Коли побачив, як через чарку тріщить сім’я, як дружина плаче ночами, а діти стороняться батька. І тоді прийшло розуміння: алкоголь — не помічник, а ворог. Якщо справжній чоловік — то тримає слово, кермо і голову тверезо. Особливо коли відповідаєш за маршрут, за життя людей, за себе.

Маршрутка — це не просто транспорт. Це — доля. Це життя, яке обирають не випадково. А якщо вже став частиною цього життя, то будь частиною родини. Так, родини. Бо маршрутчики — це окрема спільнота. Тут все залежить і тримається не тільки на інструкціях, а і на повазі, гуморі, взаємодопомозі й честі.

Кожен тут важливий. З кожним треба мати людське слово. Вислухати, підтримати, порадити. Бо якщо ти байдужий до інших — не чекай, що інші будуть добрими до тебе. В колективі пам’ятають не балачки, а вчинки. Жартуєш — жартуй по-доброму. Бо злий гумор — то не жарт, а підкол. А за підкол — відповідь прилетить швидко, без знижок. У середовищі маршрутників цінують щирість. І якщо ти людину образив і кажеш, я пошуткував, чекай у відповідь.

І не люблять «всезнайок». Тих, що тільки язиком чесати — майстри, а от до справи — нульові. Тут поважають того, хто мовчки бере викрутку, ключ, ганчірку — і доводить свою вправність руками. Практика — це мова маршрутчика. А ще — пунктуальність. Якщо ти їздиш по графіку, дотримуєшся правил — як писаних, так і неписаних, — тоді тебе поважають. Якщо ти встигаєш, якщо твій автобус чистий, пасажири задоволені, якщо не лізеш в чужу маршрутку і не «підрізаєш» — тоді кажуть про тебе просто й ясно:

— Це господар. Молодець.

А ще всі розуміють: маршрутчик — теж людина. Може бути втомлений, засмучений, в боргах, із хворою дитиною вдома чи з тиском під двісті. Але, як каже народна мудрість:

— Як взявся — тягни воза.

Бо маршрутчик — це не просто професія. Це стиль життя. Це шлях. Це випробування, і школа характеру, і навіть покликання. Це коли не чекаєш подяк, не нарікаєш, не скаржишся — а просто щодня встаєш, заводиш двигун і вирушаєш у свій рейс.

В світі, де багато хто втікає від відповідальності, Михайло з Русланом прийняли її як хрест. Але не як тягар — а як шлях до людської гідності. І на цьому шляху — попри всі труднощі — вони нарешті знайшли відносний спокій.