Розділ 53 Маршрутчік це і воїн

Кожен, хто ніколи не сидів за кермом міської маршрутки, не зрозуміє, що це за ремесло. Збоку здається: що там — кермо, дорога, зупинки, пасажири. Але насправді це фронт. Тільки замість кулемета — руль, замість бронежилета — старий светр і термос із кавою, а замість ворога — хаос, який щоранку народжується на вулицях міста.

Руслан давно зрозумів: водій маршрутки — це не просто робота. Це служба. Ти мусиш бути і точним, і терплячим, і чесним. Мусиш триматись графіка, як солдат — лінії оборони. Бо якщо зіб’єшся, запізнишся, встанеш посеред маршруту — потягнеш за собою весь ланцюг. Інші водії теж зб’ються, пасажири почнуть лаятись, диспетчер — кричати. А потім, наче у війську, звіт, пояснення, нерви.

Руслан цього не допускав. Для нього пунктуальність була святим правилом. Але останнім часом дисципліна на маршруті почала тріщати. І причиною став один чоловік — Дмитро. Новенький, самовпевнений, завжди з цигаркою в зубах, із посмішкою, за якою ховалась зневага. Він працював перед Русланом за графіком, і кожен його виїзд — наче розірвана ланка в ланцюгу. То запізниться на десять хвилин, то стане на зупинці, поки «ще двоє добіжать», то вирішить заїхати в кіоск за кавою, лишивши пасажирів чекати.

Руслан терпів. Довго. Бо в колективі скандали не люблять  — завжди вірив, що можна домовитись. Але коли вже третій день поспіль доводилося їхати, немов на змаганнях, щоб провчити цього наглого Дмитра, в ньому щось почало закипати.

Того ранку Руслан майже врізався у Дмитровий автобус. Той став просто посеред проспекту — «пасажира чекав». Руслан загальмував так різко, що термос в кабіні перекинувся. В грудях усе стислося.

На кінцевій, коли обидва вже з’їхались на стоянку, Руслан підійшов до Дмитра. Той стояв, розвалившись біля свого автобуса, спльовуючи на недопалок.

— Дмитре, поговоримо, — сказав Руслан спокійно, але в голосі бриніло стримане залізо. — Ти графік бачив? Ти розумієш, що через твої витівки я щоразу влітаю у твою тінь? Ти стоїш, затримуєш — а я потім, як навіжений, женеш, щоб зірвати понад план. Це не колега, це — підстава. Ти крадеш моїх пасажирів!

Дмитро знизав плечима.
— Не подобається — поговори з начальством. Я свій маршрут як хочу, так і їжджу.

— Не ти його створював, щоб «як хочу». Ми всі їздимо по розкладу. І коли ти порушуєш його — страждаю не тільки я, страждають пасажири.

— Пасажири? — усміхнувся Дмитро. — Та їм байдуже. Головне, щоб я довіз. І мені, знаєш, байдуже. Я з Петром Івановичем дружу, він слово скаже — мене ніхто не зачепить.

Руслан зробив крок ближче. Його погляд потемнів.
— Значить, ти вирішив, що закон — не для тебе? Що графік — то для простих? Ти хочеш заробити більше, хай інші бігають, нервуються, аби ти зібрав побільше пасажирів?

— Та не повчай мене, — різко кинув Дмитро. — Життя — то не школа. Хто встиг, той і молодець.

Руслан стиснув кулаки. В очах промайнуло щось глибше за злість — розчарування.
— От бачиш, Дмитре… Ти не водій. Ти — базарний спритник. Людина без честі. А справжній маршрутчик — це воїн. Ми не женемось за копійкою, ми тримаємо фронт. І коли ти порушуєш порядок — ти підставляєш не мене, ти зраджуєш своїх.

Дмитро пирхнув.
— Та що ти мелеш? Я воїн? Та я бізнес роблю.

— Бізнес… — тихо повторив Руслан. — А я — совість. І знаєш, між нами прірва.

Він розвернувся і пішов. Дмитро кинув услід:
— Тільки язиком чесати вмієш!

Наступного дня Руслан дізнався, що Дмитро подав скаргу — нібито він «погрожував». Але керівництво навіть не сприйняло її серйозно. Руслана на маршруті знали: чесний, рівний, без конфліктів.

Та Дмитро не заспокоївся. Почав діяти нишком. То якийсь пасажир скаже, що «водій грубив», то інспекція раптом нагряне саме на Русланову зміну. Але Руслан мовчав. Не через страх — через гідність. Він знав, що правда — не завжди зброя, іноді це щит.

Кожен його виїзд тепер був, як бойова зміна. Попереду — ворожий Дмитро, в руках — кермо, а попереду — дорога, яка не терпить слабких. Пасажири цього не бачили: для них він просто водій. Але всередині Руслан відчував — він тримає лінію. Бо маршрут — це не просто відрізок між кінцевими. Це поле бою, де виграє той, хто зберіг совість.

І, можливо, саме тому Руслана поважали всі — від диспетчера до старенької, що щоранку сідала на його зупинці. Бо він не лише возив людей — він стояв за порядок, за честь, за людяність.

А Дмитро… таких завжди багато. Хитрі, галасливі, з «зв’язками». Вони приходять і уходять. А воїни — лишаються. Бо їхня зброя — не кулак, а правда. І навіть якщо дорога важка, навіть якщо поруч зрадник — справжній маршрутчик все одно тримається правди.

Бо кожен день за кермом — це не просто зміна. Це битва.
І Руслан, як і завжди, виходив на неї з чистим серцем, бо він був воїн честі.