Розділ 52. Ранок Руслана: нова триденка

Минуло три дні відтоді, як Михайло заступив на свою зміну. Три рівних, без пригод, але насичених дні — кожен із них, як окрема дорога: зі своїми поворотами, настроєм і людьми. Тепер знову настав час Руслана.

На стоянці автопідприємства виблискували фари автобусів, готових вирушати на лінію. Осінній ранок був прохолодний і спокійний, повітря пахло дизелем, мокрим асфальтом і кавою з пластикових стаканів.

Руслан прийшов, як завжди, за пів години до початку зміни — у темній куртці, з термосом у руці, із зосередженим, але спокійним поглядом. Поряд, біля свого «еталону», стояв Михайло, який закінчував протирати бокові дзеркала.

— Ну що, передаю, як у книжці написано, — сказав Михайло, усміхаючись. — Бак повний, омивач залитий, масло в нормі, фари перевірені. Можеш хоч зараз у рейс.

— Як завжди, на совість, — кивнув Руслан. — От що значить дійсно напарник. З тобою спокійно навіть вночі коли спиш.

— І тобі, брате, рівної дороги, — відповів Михайло, простягаючи ключі. — Хай пасажири сьогодні будуть добрими.

Вони потиснули руки — міцно, по-чоловічому, як дві люди, що розуміють один одного без зайвих слів.

Руслан провів рукою по капоту автобуса, ніби вітався з ним. Машина стояла, як нова — сяюча, чиста, готова до дороги.

— Ну що, друже, — тихо мовив Руслан до свого «еталону». — Почнемо нову триденку.

О пів на п’яту він уже стояв в черзі на медогляд. У медпункті пахло антисептиком і свіжою кавою — Світлана, медсестра, завжди приходила раніше за всіх.

— Доброго ранку, пане Руслане, — сказала вона, дивлячись поверх окулярів. — Знову ви перший.

— Як завжди, — усміхнувся Руслан. — В дорозі, знаєте, краще бути попереду, ніж доганяти.

Світлана звично перевірила тиск — 130 на 80.
— Як у космонавта. — Вона кивнула. — А тепер дуйте в трубку 

Руслан глибоко вдихнув і продув трубку алкотестера. Чисто.
— Ну що ж, — сказала вона, ставлячи штамп у шляховий лист, — здоровий, тверезий і, здається, в гарному настрої.

— У мене ж новий день, — відповів він. — Як не радіти, коли все тільки починається?

Він подякував і рушив до техвідділу. Там, як завжди, чергував старий механік Васильович — легенда автопарку. Колись, казали, він ремонтував машини ще тоді, коли самі водії носили форму з кашкетами.

— А, Руслан! — буркнув він, не піднімаючи голови. — Ну що, твій залізний кінь готовий співати?

— Має бути, бо Михайло залишив, як з виставки, — відповів Руслан.

Васильович встав, обійшов автобус, постукав по шинах, прислухався.
— Під’їдь-но на яму, гляну ходову.

Руслан завів двигун — той загуркотів рівно, немов співав на басах. Васильович заліз в яму, посвічуючи ліхтариком, перевірив шланги, ресори, гальма.

— Все чисто, все сухо, — сказав, випрямляючись. — Штамп ставлю з радістю. Бережи машину — таких мало залишилось.

Руслан подякував, забрав документи й сів за кермо. На годиннику — рівно п’ята. За правилами, саме час вирушати.
---

Місто ще дрімало у тумані. Ліхтарі повільно гасли, і світанок розливався рожевим світлом по дадах. Руслан любив цей час — коли дороги порожні, і тільки ти, автобус і світ навколо.

Перші пасажири заходили тихо. Один чоловік у робочій куртці, дівчина зі слухавками, бабуся з торбою, знайома ще з минулої зміни.

— Синку, дай сісти ближче, — тихо сказала вона.

— Як скажете, бабусю. — Руслан підставив руку, допомагаючи. — Поїдемо з комфортом.

Вона сіла, обережно поставила торбу біля ніг.
— Гарно, що ви знову. З вами спокійно, — сказала вона, усміхаючись.

Руслан усміхнувся у відповідь, глянув в дзеркало заднього огляду. Пасажири сиділи спокійно, кожен думав про своє, але в салоні панувала дивна гармонія — ніби всі знали: цей рейс буде добрим.

Він увімкнув тиху радіостанцію, звідки лунала стара пісня: «Ранок прийде, і все мине...»
Звуки зливалися з гулом дороги, і Руслан відчував, що саме заради таких моментів він і любить свою роботу.

На кожній зупинці він бачив знайомі обличчя — людей, які роками їздять саме цим маршрутом. Вони віталися з ним не просто як із водієм, а як із частиною свого щоденного життя.

На світлофорі біля школи він побачив, як двоє хлопчаків махають йому руками — ті самі, яких він колись підвозив безплатно, коли ті запізнювались і були без грошей. Руслан підморгнув їм і натиснув сигнал — коротко, весело.

Ранок поволі оживав. На вулицях з’являлися перші автомобілі, магазини відкривалися, а в салоні запах кави змішався з ароматом чистоти. Хтось відкоркував термос, і повітря наповнилося теплим запахом кави.

Руслан ловив себе на думці, що кожна триденка для нього — не просто робота. Це частина життя, в якому є рух, зустрічі, спокій і, головне, — люди. Ті, хто сідає й виходить, але залишає в його серці маленькі історії.

Ближче до сьомої він вже відчував, як місто прокинулося повністю. Діти з рюкзаками, жінки з пакетами, чоловіки з портфелями — у кожного своя мета, свій напрямок. І він, Руслан, — той, хто допомагає їм доїхати до неї вчасно.

На одній зупинці в салон увійшла молода жінка з дитиною. Малюк усміхнувся й привітався:
— Добрий ранок, дядьку Руслане!

Він розсміявся:
— І тобі доброго, малий. Сідай, не застудись.

Дитина всілася, і Руслан знову рушив. Йому було тепло не від кави, яку він зранку випив, а від цього звичайного людського спілкування.
---

Коли рейс наближався до кінця, Руслан відчував ту приємну втому, яку дає лише чесно прожитий день. Він глянув в дзеркало — пасажири виходили спокійно, дякували.

На останню зупинку залишилась та сама бабуся. Вона підійшла й сказала:
— Ви, синку, не просто водій. Ви як добрий дух цього маршруту.

Руслан лише усміхнувся.
— Я просто роблю свою роботу, бабусю.

— А от в цьому й різниця, — відповіла вона. — Бо не всі роблять її із серцем.

Вона пішла, а він ще кілька секунд дивився їй услід. Потім зітхнув, повернув ключ і заглушив двигун.

День минув. Попереду ще два дні, дві зміни. Але Руслан знав: якщо початок був таким — спокійним, добрим, людяним — то й далі все буде гаразд. Бо дорога, як і життя, слухає тих, хто йде по ній із чистими руками й добрим серцем.