Розділ 51. Раптова подія на маршруті

День починався спокійно, навіть занадто спокійно. Медогляд, техогляд і Михайло виїхав з автопідприємства ще в сутінках — коли над містом лиш висів сивий туман, а ліхтарі тьмяно підморгували один одному вздовж дороги. Автобус стояв вже на першій зупнці чистий, блискучий, наче з виставки. Руслан, як завжди, передав зміну з душею: бак повний, салон прибраний, навіть серветки біля вікон акуратно складені, щоб пасажири могли витерти запотіле скло.

— От Руслан… золоті руки і серце, — подумав Михайло, перевіряючи тиск в шинах. — Якби всі так ставились до роботи, то й життя на дорогах було легшим.

Він завів двигун, перевірив прилади, послухав, як рівно гуде мотор. І поки автобус розігрівався, Михайло зробив ковток кави з термоса. На годиннику — п’ята двадцять. Ще трохи, і почнуться ранкові рейси — улюблена пора, коли місто тільки прокидається, і в салоні чути не гомін, а шурхіт газет, подихи людей, які ще не встигли ввімкнути денну метушню.

Перші пасажири вже чекали біля зупинки. Знали: цей маршрут — «еталонний». Тут не кричать, не грублять, не підрізають, не спізнюються. Бо керують ним Михайло і Руслан — двоє водіїв, які поважають дорогу й пасажира.

Автобус м’яко ковзнув з місця. Михайло тримав кермо спокійно, наче злився з машиною. Йому подобалося це відчуття — коли кожен рух точний, коли ти й автобус дихаєте в одному ритмі. Дорога ще була напівпорожня, тільки іноді миготіли фари зустрічних авто, немов далекі сигнали зі світу, який ще спить.

Та вже біля центрального ринку, коли сонце почало пробивати туман і перші покупці з’явилися з торбами, раптом усе змінилося.

Щойно двері зачинилися, як з-під капота почувся гучний хлопок, потім — різкий ривок. Автобус здригнувся, двигун заглух, тиша впала раптово й тривожно.

— Що там? — пролунало із задніх рядів.
— Горить? — перелякано вигукнула жінка з дитиною.

Михайло миттєво підняв руку:
— Спокійно, будь ласка. Без паніки. Це технічна несправність. Усе під контролем.

Він натиснув аварійку, відчинив двері й швидко вийшов. У повітрі стояв запах паленого пластику, а з-під капота йшов легкий димок. Михайло зняв кришку моторного відсіку. Досвід підказував: або проводка, або запобіжник.

Поки він розбирався, з автобуса вийшов літній чоловік — сивий, у потертій шапці й старій куртці.
— Може, допомога потрібна? Я колись електриком був, ще на СТО.

— Дуже вчасно, — відповів Михайло з полегшенням. — Здається, щось в електро ланцюгу або в блоці управління.

Разом вони нахилилися над мотором. Чоловік, який представився паном Іваном, відразу знайшов перегорілу клему.
— О, ось і вся біда. Провід розплавився — контакт пропав.

Михайло витягнув із бардачка набір інструментів — кусачки, ізоляційну стрічку, запасний дріт. Йому вже не раз доводилося лагодити автобус просто на дорозі. Але цього разу було приємніше — не сам, а з людиною, яка знала, що робить.

Десять хвилин — і руки обох були чорні від мастила. Дихали парою — надворі холодно, але очі блищали. Люди з салону визирали через вікна, деякі навіть фотографували.

— Спробуємо, — промовив Михайло, витираючи руки ганчіркою. Він сів за кермо, глибоко вдихнув, повернув ключ…

Мотор загуркотів, потім — рівно, впевнено пішов в роботу.

У салоні спалахнули оплески. Хтось вигукнув:
— Наш чемпіон! Як на Формулі-1, тільки без пафосу!

— Ну от, — усміхнувся Михайло. — Їдемо далі, як і належить.

Він взяв мікрофон:
— Дякую всім за терпіння, а особливо пану Івану — без нього стояли б тут до вечора.

— Та що ви, — відмахнувся старий. — Колись і я маршрутку мав. А зараз от іноді допомогти можу, коли руки ще пам’ятають.

Він сів на переднє сидіння біля водія. В дорозі вони ще довго розмовляли: про дороги, про життя, про те, як змінилися люди. Іван розповідав, як колись возив дітей в школу, як пасажири дякували «за людяність», а не за швидкість.

— Знаєте, Михайле, — сказав він на зупинці. — Ви з тих, кого дорога слухається. Не всі це мають. Бережіть себе.

Михайло тільки кивнув. Усередині щось защеміло — щось тепле, людське.

До кінця рейсу все йшло, як по маслу. Пасажири виходили з посмішками, дехто навіть кидав кілька добрих слів. І хоча на початку дня він думав, що це буде звичайний рейс, тепер розумів — кожен день може стати історією.

Ввечері, коли Руслан прийшов приймати зміну, Михайло стояв біля автобуса й перевіряв ту саму клему, тепер вже надійно заізольовану.

— Бачу, день був не з простих, — усміхнувся Руслан.
— Та не без пригод, — відповів Михайло. — Але знаєш, Руслане, коли поруч такі пасажири, як сьогодні, і Бог посилає людей, що допомагають — то й дорога стає легшою.

Вони потисли руки — міцно, по-дружньому.

І знову запанувала тиша. Лише в повітрі ще стояв легкий запах дизеля, а поруч — відчуття, що цей день залишив по собі щось важливе: пам’ять про доброту, взаємодопомогу і справжню людяність, яку не знайдеш у розкладах чи маршрутах.

Бо справжня дорога — це не лише асфальт і зупинки.
Це — люди, які поруч. І те, як ти повів себе, коли все раптом зупинилося. І тим більше, Михайло вимив п'ятьма відрами води, автобус з середини і зовні, також бак повинний по вінця.