Розділ 50. Перший ранок головного

Ранок тільки-но починав прокидатися. Тонка смуга світла пробивалася крізь туман, що повз між гаражами, і світ здавався ще сонним, недоспаним. Пташки щось несміливо щебетали, мов перевіряючи, чи можна вже починати новий день.

Михайло вийшов із дому раніше, ніж зазвичай. Його дружина лише мовчки глянула крізь сон, коли він збирав термос і хлібці в сумку. Для неї це вже звичний ритуал: він завжди йшов першим, коли ще темно, і повертався, коли день вже давно згас. Але сьогодні в його кроці було щось інше — не просто поспіх, а спокійна впевненість.

Сьогодні — його перший день зміни, як завжди, в ролі головного. Не просто водія, не чергового за кермом, а того, хто відповідає за весь маршрут: за автобуси, за людей, за порядок. Це не влада — це довіра. І він це відчував.

Автопідприємство стояло тихе, наче заснуле після вчорашньої метушні. Лише сторож біля воріт підняв голову й махнув рукою:
— З добрим ранком, Михайле Петровичу. Перший, як завжди!
— Добрий, Степановичу, — усміхнувся Михайло. — Хто рано встає, той дорогу тримає.

Під ногами рипів гравій. Повітря пахло сирістю, мастилом і дизелем — запах, який для чужої людини неприємний, а для водія — рідний, мов запах дому.

Коли він наблизився до свого «Еталона», серце ніби зігрілося. Автобус стояв, як вірний товариш, блискучий і спокійний, готовий до роботи. Михайло провів долонею по металу — теплий, ще зберіг нічне дихання. Він згадав Руслана. Вчора той залишив машину в ідеальному стані — бачив, що кожна дрібниця була зроблена з душею.

Михайло вставив ключ в замок, і двері відчинилися зі знайомим шипінням. В салоні — тиша. Тільки десь в кутку дзенькнула монета, забута кимось вчора. Він провів пальцем по поручню — чисто. Поглянув на дзеркала — без плям.
— Оце я розумію, — пробурмотів сам до себе. — Такий автобус не соромно й начальнику показати.

Він вставив ключ в замок запалювання і повернув. Мотор ожив, низько загуркотів, і той звук, рівний і впевнений, відгукнувся десь у грудях. Михайло тихо промовив:
— Ну що, друже «Еталоне»... сьогодні ми з тобою головні. Без поспіху, без показухи. Як завжди — чесно й з повагою.

Він поправив сидіння, поставив термос біля панелі, перевірив дзеркала. Потім на хвилину заплющив очі — не для молитви, а для спокою. Просто відчув момент: коли тиша ще не розірвана гудками, а світло лише торкається дороги.

На першій зупинці вже чекали люди — ті самі, що й завжди. Продавчиня з овочевого ринку, прибиральниця зі школи, дід із торбою газет, молодий хлопець із рюкзаком. Вони всі знали цього водія — не за іменем, а за ставленням. Бо є водії, у яких їзда — робота, а є ті, у яких це покликання.

— Доброго ранку, люди добрі! — гучно, з усмішкою сказав Михайло, відкриваючи двері. — Сьогодні я ваш водій.

Кілька пасажирів озирнулися — усміхнулися у відповідь. Хтось кивнув, хтось пробурмотів: «Та ми вас знаємо, ви ж з Русланом напарники».

— Саме так, — підтвердив він. — Руслан передав мені естафету. Обіцяв, що я не підведу.

Автобус рушив плавно, без ривків. Дорога ще порожня, світанок тільки малює кольори на лобовому склі. Михайло любив цей час — коли ще не чути криків, коли навіть світлофор блимає спокійніше. Він ловив себе на думці, що кермо в руках — як продовження його самого.

На третій зупинці, як і казав Руслан, він побачив її — ту саму бабусю в синій куртці. Вона стояла на краю тротуару, опираючись на палицю. Інший водій, може, й пролетів би повз, але Михайло тихо загальмував.
— Почекаємо, — сказав сам до себе й залишив двері відчиненими.

Бабуся піднялася повільно, важко, але з гідністю.
— Дякую, синку, що не поїхали, — мовила, сідаючи. — Я вже стара, не встигаю бігти.
— Ви не стара, — відповів Михайло, допомагаючи їй сісти зручніше. — Ви наш талісман маршруту. Як не буде вас — то й день не піде як слід.

Бабуся усміхнулася:
— Ви гарна зміна Русланові. Він казав, що з вами спокійно.
— Спокійно — коли чесно, — відповів Михайло. — А я, знаєте, строгий тільки до себе.

Вона схвально кивнула й перехрестилася, коли автобус рушив.
— Бог вам поміч, синочку.

І справді — ніби хтось зверху благословив ту зміну.

До обіду все йшло, як по нотах. Михайло знав кожну ямку, кожен поворот, кожну зупинку, де люди вже звикли бачити знайоме обличчя за склом. Діти махали йому з узбіччя, школярі заходили з веселим гомоном, а він — тільки усміхався.

На одній зупинці жінка з дитячим візком махнула рукою. Формально — зупинка заборонена. Але хіба серце запитає про формальності?
— Маєте повне право на виняток, — мовив він, відкриваючи двері. — З малям ви головна тут, а не я.
Жінка подякувала, очі її світилися вдячністю. Такі дрібниці — ніби нічого не варті, але саме з них складається довіра.

Ближче до вечора автобус вже став маленькою родиною: пасажири віталися між собою, ділилися новинами, хтось пригостив водія цукеркою, хтось — жартом.
Один дідусь, виходячи на своїй зупинці, поклав на приладову панель велике зелене яблуко.
— Це за рівну їзду, синку. І за те, що завжди вчасно. Такі, як ви, — рідкість.

Михайло не взяв одразу. Просто кивнув і сказав:
— А ви пам’ятайте — автобус слухається не лише рук, а й серця.

Коли зміна добігла кінця, сонце вже ховалося спати. Небо налилося міддю, а колеса «Еталона» тихо перекочували останні метри до стоянки. Михайло вимкнув двигун, і на мить у повітрі зависло відчуття вдячності — ніби сам автобус дякував за день.

Він вийшов, обійшов кузов, перевірив, чи все гаразд. Потім зайшов знову, витер панель, підняв сміття з підлоги — не залишив жодного сліду втоми.
Бак — повний. Салон — чистий. Серце — спокійне.

Перед тим як зачинити двері, він легко постукав по керму:
— Ми з тобою ще наїздимося, друже. Ще не раз візьмемо на борт добро і довіру.

Виходячи на вечірнє подвір’я, Михайло відчував не втому, а вдячність. За день, за довіру, за людей, які посміхаються йому не тому, що треба, а тому що хочуть.