Розділ 49. Зміна з душею

Вечір поволі загортав автопарк у м’яку темряву. Сонце вже сховалось за дахами, але ще залишило на небі рудувато-золотий шлейф — мовби хтось розлив фарбу на край неба й забув стерти. Повітря було напоєне пилом, дизелем і спокоєм. Той самий запах кінця робочого дня, який розуміє тільки той, хто провів цілий день за кермом.

Руслан повільно під’їжджав до свого місця в АТП. «Еталон» рівно гудів, двигун праццював впевнено, не схлипуючи й не дриґаючись, наче знав, що сьогодні відпрацював чесно, як і завжди. Вікна вже трохи запітніли, у дзеркалі відбивалося його втомлене, але задоволене обличчя. Кожна зморшка біля очей ніби промовляла: «День був прожитий по доброму, недаремно».

Руслан зупинився, заглушив мотор. Ще мить — і запала тиша. Тиша, в якій чути, як десь неподалік гавкає пес, як клацає металева хвіртка, як механік у дальньому кутку автопарку щось бурмоче, закриваючи свій ящик з інструментами. Усе навколо ніби видихнуло разом із ним.

Він зняв куртку, витер руки ганчіркою, потім, як завжди, взявся за прибирання. Не тому, що хтось наказав. Бо так треба — для себе, для наступного, хто сяде завтра за кермо. Це частина честі, маршрутницької душі.
Салон блищав. Руслан пройшовся з вологою серветкою по поручнях, потім витер лобове скло зсередини — так, щоб не залишилось навіть розводів. Килимки вибив, сміття виніс, навіть полички перевірив — чи не залишили пасажири щось: забуту парасолю, рукавичку, дитячу іграшку.

У кожному його русі була повага. Не до начальства, не до зарплати — до самої праці. До машини, яка возить людей, до рук, що тримають кермо, до дороги, яка вчить терпінню і працелюбству.

Він відступив на крок і глянув на «Еталон». Чистий, спокійний, готовий до наступного робочого дня. Мов живий товариш, якому довіряєш і якого не соромно передати іншому.
Руслан тихо всміхнувся. У такі миті він відчував гордість — не ту, що кричить, а ту, що живе глибоко всередині. Гордість за те, що може залишити після себе порядок, як слід, як людина, яка поважає себе і інших.

За кілька хвилин він почув знайомий звук — рівномірний бас мотору «Тойоти». Машина під’їхала без поспіху, фари ковзнули по металевих бортах, і з неї вийшов Михайло.
Середнього зросту, трохи посивілий, з добрим, спокійним обличчям і впевненими рухами. В руках — термос, в кишені — зім’ятий блокнот. Звичайний чоловік. Але серед маршрутників — людина-легенда.

Михайло був головним по маршруту. Не формально — морально. Його поважали всі: і молоді, і старі. Бо він не говорив зайвого, не гнався за грошима, не ліз у плітки. Його повага будувалась на ділі, на тому, що він завжди тримав слово, не кидав під колеса чужу гідність і ніколи не проходив повз біду, яка з кимось трапилась, а допомогав чим міг.

Колись, багато років тому, коли Руслан тільки прийшов на цей маршрут, саме Михайло першим подав йому руку. Показав, як заповнювати шляховий лист, де зручніше зупинятися, як не сваритися з диспетчером і, головне, як не втратити себе в щоденній метушні.
«Пам’ятай, Руслане, — казав тоді він, — дорога вчить, але й випробовує. Не кожен витримує, не кожен залишається людиною».

І Руслан пам’ятав. І зараз, коли побачив Михайла, відчув той самий спокій, який буває, коли бачиш старшого брата — мудрого, перевіреного, справжнього.

Він вийшов назустріч.
— Машина твоя, на ранок готова до використання, Михайле, — сказав Руслан, міцно потискаючи руку. — Бак повний, пічка гріє, гальма в нормі, скло сухе. Салон — як у церкві перед святом.
— Я знаю, брате, — спокійно відповів Михайло, дивлячись просто в очі. — Ти з тих, кому довіряють без перевірки.

Руслан кивнув, але не поспішав іти.
— І ще… На третій зупинці після кільця — бабуся ходить. Завжди в синій куртці. Повільна. Якщо її не дочекатись, стоятиме довго, бідна. Вона добра. Дітям дає підсолоджені яблука.
Михайло всміхнувся, м’яко, по-доброму:
— Я знаю ту бабусю. Вона ще молиться, коли сідає, правда?
— Так, — усміхнувся Руслан. — І хреститься тричі.
— Не переживай, брате. Не проїду мимо.

Настала коротка пауза. Обоє стояли мовчки, слухаючи, як ніч поволі обіймає автопарк. Вдалині чувся дзвін трамвая, шум міста ставав глухішим.
Руслан глянув на автобус і тихо промовив:
— Мені з тобою спокійно, Михайле. Ми з тобою як два береги — різні, але одна ріка між нами. Не заздримо, не сваримось. Бо тримаємось одного — дороги.
Михайло на мить замислився, потім сказав:
— А я скажу тобі більше, Руслане. Ти з тих, хто вміє не просто крутити кермо, а вкладати в дорогу душу. Ти не їздиш — ти служиш. І я радий, що ми — в одній зміні.

Він зайшов у салон, провів рукою по поручнях, вдихнув повітря — свіже, чисте, без пилу.
— Так, — мовив сам до себе, — отак має виглядати машина після справжнього водія, який чесно аідпрацював день.
Сів за кермо, поклав руки на руль, заплющив очі на кілька секунд. Можливо, молився. Можливо, просто дякував за день. Потім глянув у відкрите вікно:
— Спокійної ночі, брате.
— І тобі рівної дороги, — відповів Руслан, піднявши руку.

Коли «Тойота» рушила з місця, Руслан ще кілька секунд стояв, дивлячись услід. Потім глянув на «Еталон», який залишався ночувати під охороною.
У темряві його ледь помітний контур світився, мов спокійний охоронець людських доль.

Руслан ішов додому пішки, повільно, відчуваючи, як від тіла відходить напруга. Ноги гуділи, але серце співало тихо, щиро. Бо десь у глибині він розумів: справжня праця — не та, за яку тебе хвалять, а та, після якої не соромно глянути людині в очі.

І в той вечір він вперше за довгий час подумав:
«Може, не так і важливо, скільки ти заробив. Головне — що ти лишив після себе. Чистий автобус. Добре слово. Порядність».

Ніч розтікалася містом, як тепле молоко. Ліхтарі світилися, мов свічки. І Руслан ішов між ними, з відчуттям, що навіть у світі, де все крутиться довкола вигоди, ще залишилися люди, які тримають маршрут не заради грошей, а заради честі.
Заради душі.
Заради того, щоб кожен новий день починався з добра.