Розділ 48. Повернення Іванича

Минуло кілька днів, а Руслан усе ще думками повертався до тієї дивної, але важливої зустрічі. Образ Іванича не виходив із голови. Його голос, спокійний, трохи хриплуватий, і ті прості, але влучні поради лягли в пам'ять глибше, ніж здавалось спочатку.

Під час поїздок Руслан ловив себе на тому, що мимоволі прислухається до звуків автобуса: як працює двигун, як шипить гальмо, як дме пічка. І коли почув ледь помітний скрип зліва, згадав: «Лівий канал пічки — може фільтр або проводка».
Тоді він вперше усміхнувся сам собі: «От бач, Іванич, а я й не помітив би».

На третій день після тієї розмови, коли мав трохи вільного часу, Руслан вирішив заїхати в гараж — так, ніби просто перевірити, але насправді з цікавості: чи справді старий був правий.

Механік Володя, міцний, завжди усміхнений чолов’яга, зустрів його звично — з жартом:

— Що, Руслане, знову щось зламав  на ходу? Без тебе наші ключі засумують.

— Та ні, — відказав той, знімаючи куртку. — Просто подивись, будь ласка, лівий канал пічки. Не дме як слід. І ще дверка передня — скрипить, ніби старий трамвай. Кажуть — пружина.

Володя підняв брову.
— «Кажуть»? Хто це тобі так точно каже?

Руслан усміхнувся:
— Один чоловік. Колишній водій. Каже, десять років на «Еталоні» відмотав. Ноги не ходять, але мотор і пічку на слух розпізнає.

Механік знизав плечима, мовляв, «ну-ну», але все ж глянув. Через годину вийшов з-під автобуса, витер руки ганчіркою й поважно кивнув:

— Слухай, твій «оракул» — талант! І справді фільтр забитий, і пружина лопнула. Все, як по нотах.

Руслан не відповів — лише вдячно глянув у вікно, ніби туди, де десь ходить Іванич.
---

Наступного ранку він прийшов на роботу раніше, ніж зазвичай. Місто ще прокидалося: вогні ліхтарів тьмяніли, туман розчинявся над дахами, а на асфальті блищала роса. Руслан вже перевіряв фари, коли почув тихий стукіт біля дверей автобуса.

Він обернувся — і завмер.
Перед ним стояв Іванич. Той самий. Але вже не такий, як тоді: чисто поголений, у випрасуваній сорочці, з новим тростиночком і легкою усмішкою, у якій світилася надія.

— Можна? — тихо промовив він, ніби боявся порушити чийсь спокій.

— Іванич! — Руслан аж зрадів, немов побачив старшого брата. — Вам не треба питати! Заходьте, місце біля мене вільне.

Чоловік піднявся в салон, сів поруч, вдихнув повітря дизелю й ніби ожив.
— Та ось подумав… може, згодився б. Якщо не зайвий.

— Іваничу, ти не пасажир. Ти — навігатор! — сказав Руслан, вмикаючи стартер
---

Того дня вони вирушили в рейс удвох. Іванич сидів поруч — мовчки, уважно дивився на дорогу. Не заважав, не коментував кожен рух, як дехто любить. Але коли Руслан питав — відповідав коротко, точно, з глибиною досвіду, яку не купиш за гроші.

— Бачиш ту школу? — промовив він, коли автобус наближався до зупинки. — Тут не гальмуй різко. Бордюр трохи нахилений, пасажири можуть вдаритись.

— А от на тому повороті — завжди калюжа. Навіть коли дощу давно не було. Їдь по центру.

І Руслан справді бачив — калюжа, як дзеркало, стояла посеред дороги. Він здивовано кивнув.

— І ще, — додав Іванич, — та бабуся з палицею, що сідає біля «Ринку». Вона завжди приходить о 9:30. Піднімається повільно. Не гони. Дай їй дві секунди більше — вона не скаже, але подякує в душі.

Руслан мовчав. Від цих слів у грудях ставало тепло. Бо саме такі дрібниці й творять людяність на дорозі.

Пасажири спочатку дивувались:
— А хто це з вами, водію?
— То що, перевірка?
Руслан лише усміхався:
— Це мій наставник.

І дивна річ — того дня він їхав м’яко, плавно, без різких рухів. Автобус ішов, мов пісня. Навіть старі пасажири помічали:
— Ой, сьогодні якось спокійно їдеться.
---

Ввечері, коли останній пасажир вийшов, Руслан заглушив двигун і ще довго не рушав. Тиша, запах дороги, легке гудіння металу після напруги — усе здавалося якимось особливим.

— Іваничу… — тихо сказав він, не повертаючись. — Хочеш, приїжджай іноді. Не як пасажир. Як консультант. Я навіть табличку зроблю: «Іванич — почесний наставник».

Чоловік посміхнувся, але в очах блиснули сльози.

— Руслане… знаєш, як воно — коли все життя за кермом, а потім тебе раптом відсадили? Відчуваєш, ніби тебе залишили за бортом. Я думав, що мій досвід уже нікому не потрібен. А ти… ти повернув мені дорогу.

Руслан поклав руку йому на плече:
— У кожного свій маршрут, Іваничу. Просто часом треба, щоб хтось допоміг знову сісти за кермо — хоча б серцем.

Іванич кивнув, мовчки. Потім, дивлячись у вікно на захід сонця, промовив:
— Я приїду. Якщо дозволиш.

— Не просто дозволю, — усміхнувся Руслан. — Я чекатиму.

---

Вони вийшли з автобуса разом. Сонце сідало за місто, асфальт теплів, і в повітрі стояв запах дизелю, що чомусь здавався знайомим і рідним.

Руслан дивився, як Іванич відходить повільно, але впевнено — не як втомлений інвалід, а як водій, який просто зробив зупинку на кілька років.

І тоді Руслан зрозумів: є дороги, яких не видно пасажирам. Дороги, якими їдуть не колеса, а пам’ять, вдячність і людяність.

Бо кожен має право повернутись на свій маршрут — якщо знайдеться хтось, хто скаже:
«Заходь, тебе чекали».

А Руслан — чекав.