Розділ 47. Слова, що їдуть довше за автобус

Другий день зміни Руслана починався, як завжди: кава в термочашці, молитва подумки й кілька хвилин тиші перед запуском двигуна. Автобус «Еталон» сьогодні гудів якось по-особливому — ніби знав, що день буде не просто проїздом, а про щось більше.

Руслан вийшов, перевірив двері, пройшовся по салону — усе чисто, ремені на місці, поручні блищать. За звичкою погладив руль, як коня перед дорогою. Пройшов медогляд, техогляд.

— Ну що, конику, поїхали? — усміхнувся сам до себе й рушив з місця.

Перші рейси були звичайними: школярі діти зранку, бабусі з торбами, кілька офісних працівників. Руслан вітав кожного з легким жартом — щоб розтопити ранковий смуток. Але справжня історія чекала на нього після обіду.

На одній із зупинок зайшов чоловік. Худа фігура, легке тремтіння рук, неспішний крок. Йому було близько шістдесяти. У нього була зношена куртка, вицвілий кашкет і глибокі очі, в яких — більше дороги, ніж у будь-якому навігаторі.

 Доброго дня. Можна до кінцевої? — тихо запитав чоловік, тримаючись за поручень, наче той був канатом між світами.

— Проїзд 15 гривень, — сказав Руслан, але не з вимогою, а з запитом.

— Я... Знаєте, я не маю з собою. Але я маю історію. Можна вам розказати її замість грошей?

Руслан на мить здивувався. Пасажири, які платять словами, були й раніше, але цей чоловік не просив. Він пропонував.

— Сідайте. Я слухаю. І не тільки я, — мовив Руслан, киваючи на порожній салон, де невидимі глядачі чекали на оповідь.

Чоловік вмостився на сидінні біля кабіни водія. Його руки трохи тремтіли — знайомий симптом, Руслан здогадався

— Колись я теж був за кермом. «Еталон» був моїм домом десять років. Брав перший, залишав останній. Знав кожен звук, кожен скрип. От чуєш, як права дверка трохи підскрипує? Там пружина, її трохи піджати треба. І ще — пічка в тебе гріє на третину, лівий канал забитий. Може, фільтр, може, з проводкою, щось.

Руслан повернув голову:

— Звідки знаєш?

— Та це як музику слухати. Я ж ними жив. А ще пам’ятаю, як натискати на гальмо, коли везеш бабусю з хворим серцем — м’яко, не ривком. Як підлаштовуватись під дитячий сміх чи тишу втомленої матері. Це — не автобус. Це інструмент. Як скрипка.

Руслан мовчав. У грудях щось стиснулося.

— Але одного ранку я прокинувся — а рука не слухається. Потім — нога. Діагноз: хвороба Паркінсона. Спочатку боронився — лікувався, боровся. Але потім… зрозумів, що це вже не мої рейси. Сховав права, виліз на завжди із кабіни. І знаєш, що було найважче?

Руслан похитав головою.

— Не дороги. Не ранки. Не кава на ходу. Найважче — мовчання. Ти ніби ще є, але тебе вже не чують.

Руслан відчув, як у горлі щось стискається.

— А сьогодні… сьогодні я просто вирішив проїхатися. Подивитись, як воно зараз. І от — я тут. В «Еталоні». І дякую, що дав мені розказати.

Чоловік замовк. Їхали мовчки ще зупинки три. А потім Руслан запитав:

— А як вас звати?

— Іван Омелянович. Але раніше всі просто казали — Іванич.

— Іваничу, — сказав Руслан з повагою, — дякую. Я багато чого не знав про автобус. А головне — про тишу, яка болить. І про слова, які лікують. Я від тебе багато почув. І за це дуже вдячний.

На кінцевій Руслан підвівся, підійшов до Іванича, і, не вагаючись, міцно обійняв.

— Ти завжди маєш місце в моєму автобусі. Без квитка. За досвід. За пам’ять. За дорогу.

Іванич тільки кивнув. Очі в нього блистіли, але не від хвороби.

Коли він вийшов, Руслан довго дивився йому вслід. Потім сів, запустив двигун. А автобус ніби їхав м’якше, ніби слухався краще. Мов пам’ятав руки того, хто колись тримав його кермо з повагою й любов’ю.

І цього дня Руслан зрозумів: не всі маршрути видно на мапі. Деякі йдуть прямо в серце. І це — теж життя маршрутчика.