Розділ 45. Перевірка

На цей день усі чекали з легким хвилюванням, ніби на іспит, який, здається, знаєш напам’ять, але все одно хвилюєшся. Сьогодні мала приїхати планова комісія — перевірка технічного стану автобусів на маршруті.

Про неї говорили вже тиждень: і в диспетчерській, і серед водіїв, і навіть бабця Марія, що торгує пиріжками біля станції, жартувала:
— То ви, хлопці, хоч салон підметіть, бо інспектори не пиріжки перевірятимуть!
---

За розкладом цей день був третім у зміні Руслана, але, як водиться у справжніх напарників, Михайло приїхав підтримати друга. У них це було неписаним правилом: якщо одному треба допомога — інший поруч.

— Ну що, адвокатом мені сьогодні будеш? — засміявся Руслан, поправляючи куртку і протираючи капот автобуса до блиску.

— Аякже, — відповів Михайло. — Буду твоїм свідком. І, якщо що, скажу, що ти — святий водій, який навіть муху на дорозі об’їжджає, аби не образити живе створіння.

— Ха! Якби вони знали, скільки мух я вже врятував! — підморгнув Руслан і взяв ганчірку.

Разом вони взялися за справу. Протерли салон, перевірили аптечку, оглянули ремені безпеки, дзвінок, сигнали, вогнегасник. Михайло навіть постукав по колесах, ніби досвідчений гонщик перед стартом.

— Готові, як на парад, — сказав він. — Ще трохи поліролі — і можна в кіно знімати.

---

Коли приїхала комісія, атмосфера миттю змінилася. Зі службового  автобуса вийшов чоловік у форменій куртці, з товстим блокнотом у руках — інспектор технагляду. Поруч — представник автотранспортного підприємства, серйозний і підтягнутий, та сам Петро Миколайович, власник маршруту.

Їхній погляд був такий, що навіть найчистіший гайковий ключ почувався винним.

Інспектор ходив довкола маршрутки, бурмотів щось собі під ніс, підсвічував ліхтариком в щілини, заглядав в багажне відділення.

— Так… гальма — в нормі, люфт у межах стандарту, ходова ціла… А от фара задня трохи мутна. Неестетично, — кинув він, стискаючи губи.

— Вона, знаєте, як ми всі, — усміхнувся Руслан. — Трохи бачила життя, але ще світить!

Михайло пирснув, а інспектор ледь стримав посмішку, проте суворо відповів:

— Світити вона має не спогадами, а дорогою. Замініть найближчим часом.

— Обов’язково, — швидко вставив Михайло. — Вже плануємо закупку нової. Навіть кращої — з чистою совістю й яскравим блиском.

Інспектор кивнув, але в його очах промайнула іскра стриманого гумору.
---

Потім почалася перевірка аптечки. Інспектор розкрив коробку, вийняв бинт, вату, валідол, а тоді раптом зупинився.

— А це що? — спитав він, дістаючи маленький пакетик із карамельками.

Руслан не розгубився:
— То, знаєте, щоб пасажири не лише вижили після пригоди, а ще й посолодили собі життя.

— Ага, — сухо відповів інспектор, але губи його тремтіли від сміху.

Петро Миколайович стояв осторонь і вже не міг стримати посмішку. Йому подобалася ця легкість. Знав: у цих двох — і порядок, і людяність.
---

Коли дійшло до перевірки салона, інспектор повільно провів пальцем по поручнях. Жодної пилинки. Потім нахилився, глянув під сидіння — чисто.

— Салон доглянутий. Підлога, наче щойно помита. Дезінфекцію проводите?

— Постійно, — відповів Руслан. — Ми вважаємо, що салон — це наша вітальня. Люди мають їхати, як вдома: без запахів і пилу.

Михайло додав:
— Якщо пасажир вийшов із нашої маршрутки з усмішкою, значить, не дарма паливо спалили.

— Філософ, — буркнув інспектор, але цього разу вже відкрито посміхнувся.
---

Після технічної частини перейшли до документів. Руслан розклав усе акуратно: страховка, техпаспорт, медогляд, сертифікати. Інспектор перегорнув кожен аркуш, поставив підпис і, нарешті, сказав:

— Претензій не маю. Молодці. Рідко коли бачу такий порядок.

Петро Миколайович задоволено потер руки:
— Я ж казав, у мене кращі водії на маршруті. Як годиться: чесно, чисто, з повагою до людей.

Руслан розправив плечі, а Михайло жартома відсалютував ганчіркою:
— Ми, Петре Миколайовичу, не просто маршрутники — ми культурно-технічний десант!
---

Коли комісія поїхала, Руслан з полегшенням видихнув:
— От і все. А я думав, буде, як в кіно — з нервами, лайкою і трагедією.

— В кіно ми б вже героїчний ремонт робили на швидкості, — підхопив Михайло. — А так — звичайна перемога порядка над безладом.

Руслан глянув на годинник:
— Ой, час! Я ж на рейс спізнююсь!

Він поспіхом застрибнув в кабіну, вмикаючи запалення.

— Тільки не забувай, — гукнув Михайло, — що наш фнарь на правому крилі трохи «мутнний»!

— Купиш нову фару і фонарь— і хай сяють, — засміявся Руслан. — А поки що будемо їхати з вірою і блиском в серці!

— І з гальмами в порядку! — крикнув услід Михайло.

— Будь благословенний, брате, — долинуло з кабіни. — Без тебе навіть дорога сумує!

Автобус рушив, залишаючи за собою легку хмару пилу і запах дизелю. Михайло ще трохи постояв, глянув на порожній двір, на блискучий після перевірки автобус, що зникав за поворотом. Потім повільно зняв рукавиці, витер руки і вдихнув на повні груди.

Такі дні не вимірюються лише галочками в документах. Це — дні справжньої дружби, поваги до праці і братерства, яке не потребує пафосу.

Бо бути маршрутчиком — це не просто крутити кермо.
Це — тримати дорогу, навіть коли перевіряють не тільки автобус, а й твоє серце.