Розділ 44. Пасажир із рибою

Після триденного відпочинку Михайло знову вийшов на маршрут.
Вітер був лагідний, сонце — м’яке, не палюче. Дружина зранку подала йому каву в термосі, поцілувала в щоку й побажала гарного дня. Маршрутка, відремонтована й вимита після техогляду, блищала на сонці, ніби нова. Навіть мотор заводився легко, без звичних буркотів і зітхань старої машини. Як завжди медогляд, техогляд, штампи,підписи і вперед.

— Ну, старушка, — усміхнувся Михайло, погладжуючи кермо, — сьогодні їдемо без пригод, гаразд?

Дорога слухняно вела його крізь місто, повз ринок, аптеку, школу, а потім — далі, в бік сіл. Пасажири заходили й виходили, як хвилі: то студенти, то пенсіонери, то мами з дітьми. День ішов рівно й мирно.

Але саме такі спокійні дні найчастіше запам’ятовуються — бо доля любить підкидати сюрпризи, коли найменше чекаєш.
---

Близько обіду, коли сонце вже припікало й повітря в салоні пахло кавою, хлібом і людською втомою, на черговій сільській зупинці з’явився він — пасажир із відром.

Мужик середнього віку, кремезний, рум’яний, у камуфляжних штанях і старій кепці, так швидко заскочив у маршрутку, ніби боявся, що та втече без нього. В руках — велике металеве відро, накрите рушником.

Він важко дихав, кинув кілька монет у скриньку й з гордістю вимовив:
— Можна безкоштовно, але з ароматом!

— У нас такий тариф не передбачено, — усміхнувся Михайло, — а що ж то у вас так пахне?

— Дуже важлива справа! — урочисто проголосив чоловік і, немов фокусник на ярмарку, скинув рушник.

Усередині, в воді, плескався карп — величезний, блискучий, сріблястий, з круглими очима, які з подивом дивилися на пасажирів. Вода хлюпалась при кожному русі маршрутки, бризки долітали до найближчих сидінь.

— Ого! — вигукнула бабця з кошиком яєць. — Та це ж живий!

— А як же, — гордо відповів господар. — Сам упіймав зранку, на базар ніс продавати. Та дивлюсь — він на мене дивиться і очима просить. Думаю: як я його породам на смерть, якщо він такий красень? От і вирішив додому — хай в ставку живе.

Михайло лише хитнув головою:
— Головне, щоб не вистрибнув. А то буде у нас риболовля на колесах.

— Та він чемний, — відмахнувся чоловік. — Ми вже з ним майже друзі.
---

Та не встиг Михайло доїхати до наступної зупинки, як в салоні пролунав розпачливий крик:

— Ааа! Він вистрибнув!

Маршрутка здригнулася. Пасажири закричали, хтось підвівся, хтось застиг із відкритим ротом. І справді — із блискавичною спритністю карп вистрибнув з відра, вдарився об сидіння і, блиснувши хвостом, почав ковзати по проходу, залишаючи за собою мокрий слід.

— Лови його! — верещав господар. — Миколо! Тобто… Карпе, стій!

Риба, очевидно, не знала, що її звати Микола, і помчала ще швидше. Вона ковзнула під лавку, вдарилась у ноги тієї самої бабці, яка тримала кошик із яйцями, і та зойкнула:

— Свят-свят! Що це таке!

Кілька яєць покотилися по підлозі, одне розбилося. Молодий хлопець спробував спіймати карпа, але підковзнувся й сам розтягнувся на весь прохід.

— У нас, схоже, сьогодні риболовний тур, — не втримався від сміху інший пасажир.

Михайло натиснув на гальма й зупинив маршрутку просто посеред вулиці. Вийшов зі свого місця, оглянув салон і, стримуючи посмішку, промовив:

— Я ж просив — рибу не випускати!

— Та вона сама! — винувато відповів господар. — Вирішила прогулятись, видно.

Риба тим часом тріпотіла під сидінням, ніби намагалася втекти з цього дивного світу коліс і бензину. Нарешті один чоловік у плащі сміливо схопив її двома руками, мало не впустив, але все ж утримав і переможно вигукнув:

— Є! Спіймав!

У салоні пролунали оплески.

— От бачите, — сказав Михайло, — командна робота — запорука успіху.

Рибу повернули у відро, знову накрили рушником. Пасажири поступово заспокоїлись, хтось витер калюжу серветками, бабця обережно перевірила свої яйця — більшість залишилася цілими.

— Ну, хоч не дарма поїхала, — зітхнула вона. — І розвага, і тренування для серця.

— Це ж знак, — раптом мовив господар риби, задумливо дивлячись у відро. — Його точно не можна їсти. Назву його... Миколай. Буде жити зі мною!

— Миколай — гарне ім’я, — усміхнувся Михайло. — Тільки, будь ласка, наступного разу купіть йому квиток.

Пасажири вибухнули сміхом.

— І води в салоні поменше, — додав Михайло. — Бо якщо ще хтось принесе відро з карасями, то ми не до міста, а до моря попливемо!

— Та ні, — відмахнувся чоловік. — Тепер я обережний. Поставлю йому вдома окремий басейн, хай плаває, як пан.
---

Далі поїхали вже з гарним настроєм. Люди жартували, згадували риболовлю, ділилися історіями про своїх домашніх улюбленців. Навіть ті, хто зазвичай сидів похмуро, тепер посміхалися.

На зупинці в селі дівчина, заходячи, спитала:
— А що це у вас так пахне річкою?

— Рибу возимо, — відказав хтось із пасажирів. — Безкоштовно, але з пригодами!

І всі знову засміялися.

Михайло глянув в дзеркало заднього виду — люди сміялися, хтось навіть фотографував відро. Він відчув, як тепло розливається всередині. Адже саме за такі миті він любив свою роботу — коли здавалося, що життя просте, добре і трохи смішне.

Він тихо пробурмотів сам до себе:
— З ким іще таке трапиться, як не з маршрутчиком?

І натиснув на газ, слухаючи, як за спиною дзвенять монети, звучить людський сміх і тихо хлюпає у відрі карп Миколай — новий, неочікуваний пасажир, який зробив цей день незабутнім.