Розділ 43. Пісня для мами

Другий день зміни Руслана почався, як завжди. Медогляд і механік,
Ранковий туман уже розсіявся, небо світліло, і холодний вітер грався із пожовклим листям біля зупинок. Пасажири підходили поволі — хто з кавою, хто з пакунками, хто ще сонний, а хто вже з головою у справах дня. Руслан вітався, жартував, відпускав легкі фрази, які завжди розряджали напруження ранку.

Дорога йшла рівно, маршрут знайомий до кожної ямки. І от, на зупинці біля старої автостанції, він побачив бабусю з тростиною. Вона стояла трохи осторонь, тримаючи в руках вузол, обгорнутий у вицвілу хустку. Здавалося, що цей вузол важив для неї більше, ніж цілий світ.

— Добридень, синку, — промовила вона, коли Руслан відчинив двері.

— Доброго здоров’я, бабусю, — відповів він з усмішкою. — Проходьте, сідайте зручно, не спішіть.

Вона ступала обережно, як по крихкому льоду, і сіла на перше сидіння, біля вікна.
Руки її були натруджені, з тонкими пальцями, а очі — ясні, глибокі, як осіннє небо після дощу.

Руслан рушив, і, дивлячись у дзеркало, кілька разів ловив її погляд. Вона не розмовляла з іншими, не озиралась, просто дивилася у вікно, ніби бачила там не поле, не дерева, а щось своє, далеке, дороге.

Минуло кілька зупинок. Пасажири виходили, заходили нові. А вона сиділа.
На кінцевій залишились тільки вони — Руслан і бабуся.

— Бабусю, — лагідно звернувся він, — вам куди далі? Я зараз у парк заїжджаю, це вже остання зупинка.

Вона злегка кивнула, потім підняла на нього очі — втомлені, але добрі.

— А ти не поспішаєш, сину? — спитала тихо. — Я тут недалеко, до лікарні. До сина свого.

— Провезу, без проблем, — сказав Руслан, не вагаючись. — Здоров’я важливіше за графік.

Вона подивилась на нього з вдячністю. І, може, саме ця доброта відкрила в ній щось, бо за мить вона почала говорити. Спершу тихо, ніби до себе, потім чіткіше, від щирого серця.

— Він у мене музикант був… ще з малку. Я, пам’ятаю, йому ложки дерев’яні дала — то він уже на них ритм вибивав. На весіллях грав, на баяні. Всі його кликали, бо веселий був, як жайворонок. А тепер… лежить. Кома. Уже три місяці. А я все їжджу. Щодня.

Вона трохи помовчала, потім обережно поклала долоню на вузол, що тримала.

— Я приношу йому пиріжки — з повидлом, він такі любив. І яблуко. Та ще касету.

— Касету? — перепитав Руслан, озирнувшись.

— Еге ж. Там його запис. Як він мені співає. Давніше, ще коли молодий був. Казав: «Мамо, якщо колись не зможу говорити — ти мені ту пісню включай. Я знатиму, що ти поруч». От я й приношу. В лікарні вже всі знають ту пісню. Медсестра вмикає, і він, мені здається… наче дихає спокійніше. Може, чує мене.

Салон мовчав. Навіть двигун здавався тихішим. Руслан дивився на дорогу, але вслухався в кожне слово. Йому згадався його власний син — ще школяр, але вже з характером, і мати — його, старенька, яка завжди чекає дзвінка, навіть якщо день важкий.

— Бабусю, — нарешті промовив він, — а що за пісня?

— Та проста. «Мамо, не плач, я прийду весною…» — вона усміхнулась крізь сльози. — Там кожне слово — як молитва. Я її вже на пам’ять знаю.

Вона дістала з вузлика старенький магнітофон, обгорнутий хусткою. Руслан глянув — касета, з потертим написом: «Для мами. Сергій.»
І в ту мить, навіть не включаючи її, Руслан почув у думках, як звучить ця пісня. Просто, щиро. Так, як співають тільки для найдорожчої людини у світі.

Коли вони під’їхали до лікарні, Руслан заглушив мотор і вийшов. Підставив руку, щоб допомогти вийти бабусі.
Вона подякувала — коротко, але з такою теплотою, що йому стало ніяково.

— Скільки з мене, синку? — спитала.

— Нічого, — відповів він. — Ви ж не пасажирка. Ви — мама. А мамам у мене завжди безкоштовно.

Вона знітилась, але Руслан витягнув із кишені кілька купюр і простягнув їй:

— Це вам на зворотну дорогу. І щось до пиріжків. Не сперечайтесь. Це — від мого імені, вашому сину. За пісню. За любов.

Бабуся довго мовчала. Потім несподівано — обійняла його. Тихо, міцно, по-материнськи.
Її руки були теплі, пахли пиріжками і яблуками.

— Дякую, синку, — прошепотіла вона. — І хай тебе береже Господь. Бо серце в тебе — добре.

Руслан лише кивнув. Не зміг відповісти — горло стислося.
Вона пішла повільно до лікарні, несучи свій вузлик, а він стояв біля маршрутки й дивився їй услід, поки її постать не розчинилась між деревами.

Увечері Руслан повертався додому мовчки. Місто гуділо, світло від ліхтарів тремтіло на вікнах, а в голові звучали її слова:
«Мамо, якщо колись не зможу говорити — ти мені ту пісню включай…»

І він думав, що, мабуть, саме такі пісні й тримають цей світ — ті, що співаються з любові, навіть коли вже ніхто не чує.

Того вечора Руслан уперше за довгий час зателефонував своїй мамі. Просто, без приводу.
— Мамо, ти як?
І почув у відповідь знайомий, рідний голос, який одразу наповнив серце теплом.

А десь у лікарні, в палаті, стара жінка сиділа біля сина, натискала кнопку магнітофона, і звучала пісня — проста, але світла.
І, може, десь між нотами, між словами, він справді чув її.

Бо любов — не потребує слів. Вона звучить навіть тоді, коли світ навколо мовчить.