Розділ 42. Руслан і корова в тумані

Зміна Михайла щойно закінчилася, і на лінію вийшов Руслан. Ще тільки світало — сірий туман стелився по землі, наче ковдра, а ліхтарі на вулиці світилися, мов свічки, що ось-ось догорять. Повітря було сире, холодне, навіть дизель на мить закашлявся, перш ніж запрацювати рівно.

Руслан любив такі ранки. Місто ще спить, дороги порожні, можна подумати, послухати двигун, який мурчить, як старий пес біля вогню. Кава, термос і теплі рукавиці — ось і вся його компанія до першої зупинки.

— Ну що, «ластівко», полетіли, — сказав Руслан, лагідно погладивши кермо.

Перші кілька зупинок — усе звично. Кілька пасажирів у темних куртках, хтось ще позіхає, хтось у телефоні. Навіть туман, хоч і густий, не лякав — дорога знайома, як долоня.

Та коли маршрутка вийшла за село, на повороті біля старого млина, Руслан раптом побачив попереду щось темне й масивне, що рухалося просто посеред шляху. Натиснув на гальма, фари пробили білу млу — і з’явилося величезне руде тіло з рогами.

— Та ну… — протягнув Руслан. — Тільки не це.

З туману, повільно й урочисто, вийшла корова. Не просто корова — справжня дама: з блискучим дзвоном на шиї, обережним кроком і таким виглядом, ніби це її власна траса, а всі інші тут — просто гості.

Вона вийшла на середину дороги, зупинилась і почала… жувати.
Спокійно. З гідністю. З видом істоти, яка нікуди не поспішає і має повне право зупинити весь рух планети.

Руслан відчинив двері й визирнув:

— Корівонько, рідна, зійди, будь ласка, з маршруту. Бо я ж не трактор і не інструктор із сільського господарства!

У відповідь — тиша. Лише хлюпання води й дзвін її нашийника.

Корова повела хвостом, глянула прямо у фари й… зробила крок у напрямку маршрутки.

— О! В нас нова пасажирка, — озвався дядько з переднього сидіння. — Може, білети буде перевіряти?

— Та ні, — втрутилася жінка з торбою. — Це інспекторка з відділу тваринного контролю. Ти, хлопче, документи приготуй!

Салон вибухнув сміхом. Руслан теж не витримав — розсміявся, але все ж вийшов на вулицю. Холод пробрав до кісток, туман ліз у вуха, а корова стояла, наче кам’яна статуя.

— Ну що, дорога, поговоримо по-чоловічому, — буркнув Руслан. І почав махати руками, плескати в долоні, муркотіти, навіть "му-у" промовив, сподіваючись її налякати.

Корова лише повернула голову й подивилась на нього з легким осудом, мовби казала:
«Ти мені що, бика показуєш? Я таких бачу щодня.»

— Покажи їй червоне! — крикнула бабця з останнього сидіння. — Вони на червоне реагують!

Руслан на мить задумався, потім — сміх крізь зуби, — зняв свою червону жилетку і почав махати нею, як справжній тореадор.

— Ось, мадам, бачите? Від’їжджайте, будь ласка, по своїх справах!

Корова зробила два кроки назад, спинилась, потім ще раз глянула на Руслана — так, що навіть у тумані відчувалося її глибоке розчарування людством — і неквапом повернулася вбік поля. Дзвін на шиї ще довго лунав у білому повітрі.

Руслан повернувся до маршрутки, витер обличчя, засміявся й каже:

— Ну й зміна почалась… Якщо корови по маршруту ходять, то, може, завтра кури білети перевірятимуть?

— Не кажи, синку, — озвалась бабця, яка досі не переставала реготати. — Минулого року індик сів мені на коліна й всю дорогу їхав. Сидить, важний такий, ніби теж пасажир. Я йому навіть білет купила — для порядку.

— То, може, це його жінка тепер ходить шукає? — долучився ще один дідусь, і сміх знову прокотився салоном.

Руслан рушив далі, а туман усе ще тримав дорогу в полоні.
Кожен новий силует здавався підозрілим — то кущ, то поштовий стовп, то собака, який, здавалось, усміхається. Пасажири весь час піджартовували:

— А ну, водію, глянь, там не теля часом?
— Та ні, то пеньок.
— Ну, зранку всяке буває, може, вже черга гусей настала!

Коли маршрутка нарешті виїхала з туману, небо почало яснішати. Сонце обережно прорізало хмару, ніби боялося злякати ранок. Руслан глянув у дзеркало — всі усміхаються, навіть найсерйозніші пасажири.

На кінцевій бабуся підійшла до нього й сказала з теплом:

— Знаєш, синку, в нас життя важке, але добре, що є такі хвилини, коли смієшся від душі. От і їдеш — ніби не в маршрутці, а в театрі.

Руслан усміхнувся, відповів:

— Та то не театр, бабусю. То просто життя. А ми з вами — актори на колесах.

Вона кивнула, притисла торбу до грудей і додала:

— І добре, що Бог дав вам гумор. Бо без нього дороги були б сумні, як оцей туман.

Руслан завів двигун, і той загуркотів, немов сміючись у відповідь. Попереду чекала звичайна зміна — з пасажирами, зупинками і, можливо, ще якоюсь пригодою. Бо в маршрутці, як у самому житті, ніколи не знаєш, кого зустрінеш за поворотом — людину, пса, чи навіть… корову.