Розділ 41. Коза в маршрутці

Починався звичайний день. Такий, як сотні до того.
Михайло прокинувся ще до світанку — зварив міцну каву, глянув у вікно: над дахами прокидався рожевий ранок, обіцяючи спокійний, ясний день. Машину перевірив ретельно — гальма, світло, мастило, двері. Все, як належить. Далі, меедичка, механік, все гаразд: підпис, штамп. Маршрут відомий, пасажири — свої, диспетчер уже бурчить у рацію. Сів, перехрестився й рушив.

Перші рейси минали, як завжди: люди сонні, хтось позіхає, хтось дрімає, хтось втикає в телефон.
Михайло слухав, як буркотить двигун, і думав, що, мабуть, сьогодні нічого особливого не трапиться. Але життя маршрутчика — це суцільний сюрприз.

На зупинці «Стара автостанція» стояв дід. З виду — типовий сільський чоловік: в картатій сорочці, вицвілих штанях, солом’яний капелюх, а під пахвою — два клунки. Біля ніг — великий мішок, який час від часу ворушився.

— Доброго здоров’я, — каже дід, посміхаючись. — Підкинь, синку, до райцентру?
— Та сідайте, — відповів Михайло. — А що це у вас у мішку?

Дід хитро глянув, і в голосі прозвучала гордість:
— Та кізонька там. Маленька. Для внука везу. Хай молоко п’є, росте здоровий!

В салоні кілька людей переглянулись, хтось вже витягує телефон — «оце буде TikTok».
Михайло підняв брови:
— З кізонькою? Ви серйозно?

— Та ручна вона, не бійтеся. Не гавкає, не кусається. Я її як дитину ростив! — запевнив дід.

І тут із мішка визирнула мордочка — білі вушка, блискучі очі й гучне «ме-е-е!».
Пасажири засміялися.

— Ну добре, — здався Михайло. — Якщо не бігатиме по салону — сідайте. Але тільки щоб не об’їдала сидіння!

Дід урочисто поніс свій «багаж» в кінець маршрутки, посадив козу на коліна, наче малу дитину, й ніжно гладив.
— Оце, Машка, поводься чемно, бо знов у мішку поїдеш! — шепотів він.

Спершу все було спокійно. Коза тихенько сопіла, роздивлялась салон, вдихала запахи — людей, дизелю, нових газет. Потім підвела мордочку, глянула на дитину, яка тримала льодяник, і зробила першу витівку: клац! — і цапнула папірець з льодяника.

— Мамо, коза цукерку з’їла! — заверещала дівчинка.

Салон вибухнув сміхом. Михайло глянув у дзеркало — дід червоніє:
— Машка! Гей! Я ж тобі казав!

Та Машці вже байдуже. Вона, мов справжня артистка, граційно зістрибнула з колін і… просто пройшлася по сидіннях!

— Тримай її! — хтось крикнув.
— Кізонька, сюди! — реготав Руслан, що сидів поруч.
— Слухай, — каже Михайло, коли коза підійшла аж до кабіни, — ти хоч маршрут знаєш?

Коза глянула на нього, нахилила голову й відповіла гучним «Ме-е-е!»
— От і добре. Працюємо разом! — жартома відповів Михайло, не втримавшись від усмішки.

Дід тим часом повільно пробирався між пасажирами, ловлячи свою втікачку. Та не так-то просто! Машка обережно перестрибувала з сидіння на сидіння, виблискуючи копитцями, і виглядала цілком задоволеною життям.
Одна студентка навіть зробила селфі з нею:
— Це найкраща поїздка в моєму житті!

Інша пасажирка, старша, сміялась до сліз:
— Такого театру на колесах я ще не бачила!

Нарешті дід наздогнав свою підопічну, обережно схопив за передні ніжки, посадив на коліна і, втираючи піт, буркнув:
— Машка, артистка ти моя нещасна. Якби не я, тебе б давно в цирк забрали!

— Та ви її не сваріть, — усміхнувся Михайло. — Вона нам, здається, щасливий рейс зробила.

Дід лише посміхнувся:
— Та я й не сварю. Просто вона в мене як дитина. Знає, коли сумно — може голову на плече покласти. А коли весело — підстрибує. Кажу ж: артистка!

І справді — навіть після того, як вона знову сховалась у мішок, в салоні ще довго стояв сміх. Люди розговорилися, хтось почав згадувати своїх домашніх улюбленців, хтось розповідав історії з села.

Навіть похмура жінка в темному пальті, яка завжди сиділа мовчки, цього разу усміхнулась.
— Знаєте, — сказала вона до Михайла, — я щодня їжджу вашою маршруткою на роботу. І вперше за довгий час не думаю про свої проблеми. Дякую.

На кінцевій, коли всі виходили, та сама бабуся додала:
— Сину, я так давно не сміялась. Дякую за дорогу і за оту... вашу «Машку».

Михайло лише кивнув і глянув на діда з козою, що неквапом ішли від маршрутки.
Дід ніс мішок обережно, як дитину. Машка визирала звідти й, здається, навіть підморгнула водієві.

Михайло засміявся.
— От що значить — пасажир з характером, — пробурмотів сам до себе.

І, рушаючи назад, подумав:
іноді для радості людям не потрібно нічого особливого — лише трохи щирості, сміху й коза Машка в салоні.

Бо навіть звичайний день може стати святом, якщо на твоєму маршруті з’явиться хоч одна “жива іскра”, яка нагадає всім — життя не повинно бути тільки серйозним.

І Михайло, усміхаючись, натиснув на газ.
Дорога тривала далі.