Розділ 39. Дар терпіння і дороги.

Прокинувся Михайло, як завжди, ще до будильника. Це звичка вироблена роками і дисципліною. Ще було темно. Тиша. В квартирі спали дружина і діти, закутані в теплі ковдри. Він тихо встав, щоби нікого не розбудити, підійшов до вікна. За склом — ніч і порожня вулиця, тиха, ще безлюдна. Але він знав: вже за годину це місто почне прокидатися, гуркотіти, нервувати, поспішати. А він вже буде за кермом і той, хто повинен, доставити обережно і лагідно кожного хто цього потребує.

На кухні — запах розчинної кави, звичної і дешевої. За столом — звичні думки. Маршрут починається не з моменту, коли повертаєш ключ запалювання, а значно раніше: коли змушуєш себе встати, коли думаєш, чи встигнеш на ринок за тими, кому треба на п’яту, чи буде пробка на мосту, чи дадуть сьогодні ту заправку, чи знову доведеться позичати на солярку. Тому і вирішив питання з напарником: передача зміни з повним баком по винця.

Михайло вдягнув форму: темна куртка з потертостями, стара футболка, штани з міцної тканини. Це була його «бойова амуніція». Він був готовий до дороги. Швиденько дістався АТП, перевірив стан здоров'я, механик перевірив автобус.

Тому мене вже чекав бус. Стояв після вчорашнього ремонту наче новенький — але тільки ззовні. Насправді кожна деталь вже жила останні тижні. Він знав це. Та все одно заводив, перевіряв, вдивлявся у панель приладів, слухав мотор, ніби серце друга.

І ось — виїзд. Перша зупинка. Темно. Але вже стоїть жінка з сумкою. Вона мовчки киває і заходить в салон. Далі — ще кілька чоловіків. У когось сонні очі, у когось вже телефон в руках. А він — їх везе, не залежно від того кого який настрій, навіть не зважаючи на грубощі. Така робота і він повинен.

Він мовчить, але розглядає кожного. За роки вже вивчив типажі: хто завжди платить мовчки і чемно, хто щоразу сперечається, хто пробує «проскочити», хто скаже «дякую», а хто — лише буркне щось незрозуміле. Це маршрут. Це реальність. Це терпіння.

Опівдні під’їхав до кінцевої. Порожній салон. У голові шум. Відкрив вікно. Надворі сонце. Нарешті — п’ять хвилин перепочинку. Випив каву з термоса. Подзвонив дружині — «Усе добре, їду. Цілую». Потім замислився.

Михайло часто думав, що маршрутчик — це як священик на колесах. Слухає чужі історії, знає, хто куди їде і чому. Бачить радощі, сльози, сварки, обійми. Стає неначе частиною кожної долі, хоча ніколи не втручається. Лише везе. І мовчить. Але чи хтось уявляє, як це?

Одна пасажирка якось сказала:

— Ви як той незримий охоронець: довозите нас усіх і ніколи не питаєте, куди ми йдемо далі.

Він тоді лише посміхнувся. А потім довго думав про ті слова.

Повертаючись ввечері, він помітив на зупинці знайоме обличчя — старенька бабуся, яка вже не перший день просила довезти її безплатно. Пенсія мала, а треба до лікарні. Він лише махнув рукою:

— Сідайте, мамо. Не хвилюйтесь. Довезу. Хоч і мав вже чотири чоловіки пільговиків.

І в цей момент відчув, як важливо залишатися людиною, навіть коли все — проти тебе: зарплата мізерна за таку роботу, пробки нескінченні, а держава — глуха. Але люди поруч. І саме для них — він виїжджає щодня.

Пізно ввечері, коли бус вже стояв у дворі АТП, а мотор затих, Михайло сидів за кермом і просто дивився вперед. Йому не хотілось виходити. У цій кабіні він жив. Тут думав, молився, мовчав, злився і прощав. Тут було його місце.

— Заради кого ти це все робиш? — іноді питав себе.

І завжди відповідав:

— Заради родини. Заради тих, кого везу. Заради себе. Бо це — моє. Моє життя. Моє покликання.

І2, зрештою… Та досить лірики, миття автобуса це необхідність, повага до себе і до людей. Якісно з зовні і з середини.

Маршрутчик — це не просто робота. Це дар. Дар дороги. І дар терпіння.