Розділ 40 Визначення: маршрутчик — це для чого?

Ще не встигло розвиднітись, як надворі знову заскреготіли інструменти, скрипнули стрем’янки, запах мастила вперемішку з металевою стружкою наповнив двір автопарку. Михайло і Руслан, обидва зосереджені, мов хірурги на операції, стояли біля свого вірного "бусика". Знову ремонт. Цього разу — заміна корінного листа передньої правої ресори. І амортизатор теж — здається, саме він і став причиною, чому тріснув лист. Такий діагноз виніс Михайло, як бувалий лікар.

— І знову ці кляті дороги... — буркнув Руслан, витираючи рукавицею обличчя, відкручуючи задню стрем’янку передньої, правої ресори.

— Не кажи так, друже. Дороги — це наш хліб, — спокійно відповів Михайло, знімаючи передню сттремянку. Його голос був твердим, але спокійним, із мудрістю людини, яка прийняла свою реальність і навчилася знаходити в ній сенс.

Робота йшла злагоджено, без зайвих слів. Вдвох вони були наче злагоджений механізм, що працює без збоїв: один тримав, інший відкручував; один виймає шматки старої ресори, інший вже подає нову. Це була справжня командна робота — тиха, точна, зрозуміла лише тим, хто сам хоча б раз в житті знімав кардан чи міняв шкворень на коліні, лежачи в калюжі під автобусом в листопаді.

Вони знали: маршрут — це не просто сів і поїхав. Це постійна технічна підтримка, перевірки, дрібні й великі ремонти, мастило, шприцювання, заміна колодок, фільтрів, масла, гуми, підшипників. І все це — власноруч, бо інакше не буде ні виїзду, ні заробітку, ні на що сподіватися. Як е на кажуть бувалі маршрутчики:: не дрова, а людей возимо.

— Ну що, з амортизатором розібралися. Тепер масло, потім шприцюємо кардан і шкворні, а далі колодки, — окинув поглядом список справ Михайло.

— Поїхали далі, — лише кивнув Руслан.

І день минув — не помітили, як. Спочатку було сонце, потім хмари, а надвечір повіяв легкий весняний вітерець. Все, що мали зробити — зробили. Бус стояв, наче щойно з конвеєра — чистий, з новими деталями, готовий знову увірватися в ритм міста. І головне була впевненість, що до безпеки.

Ввечері, вже коли все закінчили, вони сіли на лаву під яблунею. Запашна кава парувала в залізних кухлях. Мовчали. Втома була приємною, мов після хорошої праці в полі — коли спина гуде, але душа співає.

— Ти знаєш, — нарешті озвався Михайло, не зводячи погляду з неба, де червона заграва повільно перетікала в сутінки. — Іноді ловлю себе на думці: для чого все це? Це щоденне перенапруження, недосипання, недоїдання... Чи варто?

Руслан уважно подивився на нього, нічого не сказав. Бо знав — зараз буде те, що з часом стає кредом.

— А потім сам собі відповідаю, — продовжив Михайло. — Бо маршрутчик — це не просто професія. Це стиль життя. Це характер. Це призначення.

— Це боротьба, — додав Руслан. — І перемога. Щодня. Над собою, над втомою, над несправедливістю, над тими, хто не розуміє, як це — прокидатися о четвертій і сідати за кермо з дня в день.

— І перемога не над тим, хто не цінує людей праці, — сумно всміхнувся Михайло, а над собою, бо розумієш, що це твій вибір і твоя праця, хто б,, що не казав — Але ми знаємо. Ми бачимо, як люди заходять у маршрутку. Хтось усміхнеться, хтось подякує, хтось просто мовчки поїде на роботу чи додому. А ми — веземо їх. Через дощ, сніг, пробки, поломки і нерви. Веземо. Бо хтось має це робити.

— І ми — ті, хто це робить, — погодився Руслан. — І робимо добре.

Потім вони з Русланом заїхали до Михайла.

На мить запала тиша. За шибкою будинку чулося, як десь всередині бігала дитина — сміх, радість. Це була родина Михайла. Завтра він заступає на три дні, а Руслан — відпочиватиме. Потім навпаки. Таке їхнє життя. По черзі — робота й відновлення.

Михайло підняв чашку кави.

— За те, що ми тримаємося. За те, що вміємо. І за те, що не здались.

— За маршрут! — підняв чашку Руслан. — Бо маршрутчик — це життя.

Їхні кухлі дзвінко зустрілися у вечірній тиші.