Розділ 37. Гроза на рейсі

День починався звичайно.
Звичний маршрут, звичні пасажири, знайомі зупинки. Навіть вітер дув у той самий бік, що завжди. Михайло встав ще вдосвіта, коли небо тільки починало сіріти. На подвір’ї АРП, біля маршрутки, все було по-робочому спокійно: запах мастила, металевий блиск капота, легке дзижчання двигуна, коли він перевіряв запуск. Тоді лікар, механік, нікуди без цього і відмітка в путівці .

— Масло — норма, тиск — є, гальма тримають, двері ходять, як по маслу, — бурмотів сам до себе, як молитву.
Потім, звично торкнувшись хреста на панелі, прошепотів:
— Господи, благослови дорогу.

Руслан ще спав — цього разу Михайло мав зміну сам. І хоч самотність на рейсі здавалася спершу спокоєм, насправді вона завжди приховувала певну тривогу. Бо коли щось трапиться — допомоги чекати нізвідки.

До обіду все йшло, як по нотах. Люди сідали, виходили, маршрут котився знайомими колами, годинник цокав у звичному ритмі дороги. Пасажири жартували про вибори, про ціни, про погоду. Михайло кидав короткі репліки, але думками вже був далі — там, де за горизонтом чорніла смуга хмар.

Спочатку вони здавалися безневинними — звичайний осінній дощ, нічого особливого. Та вже на другому колі небо почорніло, вітер різонув, як ножем. У дзеркалі заднього виду небо спалахувало короткими блискавками. Пасажири спочатку ще сміялися:
— О, дивись, зараз поллє, добре, що в нас дах!
— Ага, у Михайла завжди сухо, він свою маршрутку краще за дружину доглядає!

Михайло усміхнувся, але щось у грудях стислося. Досвід підказував: якщо гроза така різка — чекай біди.

І справді. На виїзді з райцентру буря налетіла, наче хтось різко зірвав з неба завісу.
Гуркіт, блискавка, ливень — вода лилася стіною, двірники не справлялися, дорога зникла під потоком. Михайло ледве бачив перед собою кілька метрів. Машину хитало від поривів вітру. Пасажири замовкли. Усі, хто ще хвилину тому жартував, тепер трималися за поручні.

У цей момент задзвонив телефон.
— Михайле, — пролунав голос диспетчера в гарнітурі, — будь уважний! Перед мостом фура лягла впоперек дороги. Рух перекритий повністю. Об’їзду нема. Стій, чекай, поки розчистять.
— Прийняв, — коротко відповів Михайло.

Він збавив швидкість до мінімуму. Колеса ковзали по мокрому асфальту, вода хлюпала по боках, мов річка. Кожен кілометр здавався вічністю.

І раптом — спалах блискавки. Вибуховий гуркіт, потім глухий удар — і світло в салоні згасло. Двигун загуркотів і стих. Маршрутка завмерла посеред дороги, немов прикута.

— Що сталося? — вигукнула якась жінка.
— Чого стоїмо? — нервово кинув чоловік ззаду.
— Мам, мені страшно! — заплакав хлопчик років шести.

Михайло вдихнув глибше, витер долонею піт, який змішався з дощем, і спокійно сказав:
— Все добре, люди. Стоїмо, не панікуємо. Зараз усе зробимо.

Він увімкнув аварійку — але марно. Світла не було зовсім.
Дощ лупив по даху, наче хтось з неба сипав каміння. Михайло схопив ліхтарик, відкрив двері й ступив у темряву. Холодна вода миттю просочилася крізь одяг.

Під капотом — справжній потоп. Провода іскрили, блискавки підсвічували все білим світлом. Він побачив, як вода залила щиток запобіжників. Коротке замикання — ось і все.
Він присів просто в калюжу, коліна в грязюці, руки трясуться, а пальці шукають запобіжник на дотик. Пів години він боровся з дощем, з холодом, із страхом.

Поруч зупинилася інша маршрутка — водій визирнув, крикнув крізь шум зливи:
— Михайле, тримаєшся?
— Та нічого, впораюсь! — крикнув він у відповідь, не відводячи рук від проводів.

Ще кілька хвилин — і в салоні мигнуло світло. Люди вигукнули, наче на святі. Хлопчик, що плакав, заплескав у долоні. Хтось сказав:
— Наш водій — золоті руки!

Михайло усміхнувся, не озираючись. Він повернувся до кабіни, обтер руки рушником, перевів подих. Коли глянув у дзеркало, побачив десятки очей, повних вдячності. Деякі навіть аплодували — від щирості, від полегшення, від того, що страх минув.

За пів години по радіо:
— Міст розчистили. Рух відкрито. Можеш їхати.
— Прийняв.

Михайло рушив. Дощ ще лив, але вже спокійніше. Пасажири говорили впівголоса, ніби боялися потривожити щось святе. І в цьому шелесті дощу він раптом відчув тишу — ту справжню, внутрішню, коли серце дякує без слів.

— Господи, — прошепотів він, — дякую, що зберіг. За кермом я, але в дорозі — як би не Ти, була б біда.

В місто він повернувся вже за північ. Мокрий, втомлений, але спокійний. Двигун тихо постукував, ніби серце, що витримало випробування. Він заглушив мотор, сів у темряві й просто посидів кілька хвилин мовчки.

Дощ ще крапав по даху, мов відлуння пережитого. Далі, важко, але треба: миття автобуса зовні і з середини.

— Ну що, дорога, — сказав він сам до себе, — знову перевірила мене. Але я вистояв. Бо дорога — це не лише асфальт. Це характер.

І, виходячи з маршрутки, він відчув, як небо над ним поволі ясніє. Гроза відходила. Але залишала після себе не лише калюжі — а й відчуття, що навіть у найтемнішій бурі є Той, хто тримає тебе за кермо.