Розділ 35. Шість днів, а не сім

`

Маршрутне життя — не з легких. В ньому все має свою межу: нерви, витривалість, здоров’я, терпіння. Тут навіть час міряють не годинами, а рейсами. І кожен день — як окрема історія: зі своїм фіналом, мораллю, інколи невчасним гальмом і добрим словом від пасажира.
Тому старі водії давно вивели золоте правило: три дні в дорозі — три дні вдома. Не тому, що хтось так постановив, а тому, що інакше — біда. І Михайло з Русланом знали це, як «Отче наш».

Це правило не народилось у кабінетах начальства — воно з’явилось десь між «зупинкою на вимогу» й трасою, де засинаєш за кермом і бачиш сни з відкритими очима.
Коли тиждень без вихідних, коли тиск скаче, як школяр через скакалку, коли мотор дзижчить навіть у вухах після сну — тоді і розумієш: людині потрібен відпочинок. І не просто «вільний день», а повноцінна перерва — від дороги, від людей, навіть від себе самого.

Бо дорога — вона, як ревнива жінка: любить, коли її не забувають, але не пробачає, коли її не поважають.

Три дні — це робота. Прокидаєшся о п’ятій. Ще темно, лише холодний подих ранку за вікном. Кава з термоса, коротке «Добрий ранок» дружині, перевірка масла, шин, гальм. Квитанції, медогляд, короткий жарт із механіком. І все — в путь.
Ти, твій напарник, твоя маршрутка — і безкінечна стрічка дороги. Пасажири з сумками, ранкові обличчя, дитячі рюкзачки, запах дизелю й свіжої булочки. Сварки, сміх, запізнення, поліція на узбіччі, пробки, поломки. День за днем, година за годиною. Все по колу, але ніколи однаково. І тільки той, хто справді був за кермом маршрутки, знає, як це — в кінці зміни сидіти в тиші, коли навіть мотор замовкає.

А потім — три дні вдома.
Тиша. Діти. Город. Риболовля. Сон до обіду. Ремонт крана, серіал з дружиною, запах борщу на кухні. І головне — розмови, яких завжди бракує. Бо в дорозі ти говориш сотні разів, але справжньої розмови — жодної.
Ці три дні — як ковток свіжого повітря після дизельного смогу.

І якщо треба, напарник завжди підстрахує. Вийде замість тебе, підмінить, не залишить. Бо завтра — ти заміниш його.
Напарник — то не просто колега. То твій другий я. Не тому, що схожий, а тому, що підтримає тебе, коли ти сам вже не можеш. Іноді з ним досить одного погляду, щоб зрозуміти — зараз мовчати краще, ніж говорити.

Того тижня в Михайла випадали якраз його три дні вдома. Але життя, як завжди, внесло свої корективи. Зранку задзвонив телефон — Руслан. Голос хрипкий, ніби з іншого світу.

— Миш, я… не вийду сьогодні. Температура, горло деренчить, голова розколюється.
— Лежи, не геройствуй, — коротко відповів Михайло. — Я вийду.

Він навіть не подумав довго. Просто взяв ключі, документи й рушив. Без напарника. Сам.
Бо знав: сьогодні ти — завтра тебе.

Ранок був важкий. Мжичка, туман, ковзкий асфальт. Пасажири ховалися під парасолями, у повітрі пахло осінню і втомою. Михайло мовчки зібрав касу, перевірив автобус і поїхав. Тиша в салоні здавалася навіть дивною — не було Русланових жартів, не було звичного «підкинь музику».
Коли маршрутка рушила, він відчув, як дорога наче глузує з нього — ніби каже: «Давай, герой, шість днів поспіль — це не жарти».

Перші години минули спокійно. Пасажири — мовчазні, тільки старенька бабця біля дверей час від часу бурмотіла про погоду:
— Дощ іде, значить, хліб буде...
І якось в цих словах було стільки спокою, що Михайло мимоволі посміхнувся.

Опівдні автобус зупинився біля школи — натовп дітей, сміх, гамір. Хтось розлив сік, хтось упустив портфель, а маленька дівчинка простягла Михайлові цукерку:
— Дядьку, це вам. Щоб не сумували.
І він раптом зрозумів, що саме оце — найкраща подяка за будь-який рейс. Не гроші, не чайові, не «дякую» на виході, а ця проста дитяча щирість.

До вечора втома накотила хвилею. Очі різало, руки важчали, і кожен поворот здавався довшим за попередній. Але він тримався. Бо знав — Руслан зараз лежить вдома, і, може, йому теж нелегко. Та і непевно, не дай Бог захворіти.

Коли нарешті закінчив зміну, місто вже засинало. Михайло сів на лавку біля депо, зняв кепку й глибоко вдихнув нічне повітря. Воно пахло дизелем, дощем і свободою.
Телефон пискнув. Повідомлення від Руслана:

> «Дякую, брате. З мене борщ і яблучний пиріг».

Михайло усміхнувся. Бо зрозумів: життя маршрутчика — це не лише колеса, бензин і купюри. Це ще й оте просте людське “дякую”, яке іноді важить більше за премію.

І коли він повертався додому, дорога під ногами здавалася легшою, ніби й вона розуміла — шість днів поспіль він не просто працював. Він жив.

Бо у цьому ремеслі головне не тільки крутити кермо, а залишатися людиною — навіть тоді, коли мотор реве, а світ летить повз тебе на швидкості сто кілометрів за годину.