Розділ 34. Дорога не пробачає легковажності

Після кількох днів ремонту автобус знову стояв на лінії — чистий, відполірований, мов після лікарняного й нових сил. Михайло провів рукою по блискучому борту, вдихнув запах дизпалива й металу — знайомий, рідний, справжній. Поруч вже крутився Руслан — витирав дзеркала, перевіряв люки, жартував, як завжди:

— Наш корабель готовий до плавання, капітане!
— Тоді в путь, бо пасажири вже з компасами стоять, — усміхнувся Михайло.

І справді — люди поспішали. Хтось з ранку нервував через запізнення, хтось ніс пакети з яблуками, хтось, напевно, їхав на співбесіду чи на побачення. Кожен мав свою історію. А Михайло був тим, хто з’єднує їх усіх дорогою.
Він давно зрозумів: водій маршрутки — не просто за кермом, він тримає в руках маленький світ, де кожен пасажир — тимчасовий мандрівник, а дорога — єдина сцена, де все відбувається наживо.

Дощ того дня почався ще з ранку — дрібний, настирний, такий, що здається, ніби навіть повітря стало мокрим. Асфальт блищав, машини ковзали, люди ховали обличчя під парасолями. Михайло любив такі дні, хоч і знав: мокра дорога — мов жарт з підступом. Один необережний рух — і все може змінитися.

Ближче до обіду трафік ущільнився. Зупинки переповнені, усі нервують. Руслан звично розмовляв із пасажирами, встигав приймати оплату, жартувати, згладжувати напруження. Вони з Михайлом давно працювали в парі — відчували один одного навіть без слів. Коли Михайло гальмував — Руслан вже тримався рукою за поручень, коли треба було від’їжджати — він кидав коротке: «чисто».
Це було не просто напарництво — це була довіра, перевірена сотнями рейсів.

І от саме тоді, коли все пливло звичним ритмом, доля вирішила нагадати — на дорозі спокій буває оманливим.

На перехресті біля старого ринку, де вічно метушаться продавці, несподівано вискочив легковик. Молодий водій, мабуть, поспішав або просто вирішив, що встигне. Він виринув з другорядної дороги різко, навіть не глянувши ліворуч.
Михайло встиг лише вилаяти подумки й різко крутнути кермо. Автобус зреагував важко, як велетень, що прокинувся. Гальма свиснули, пасажири заволали. У повітрі запахло гумою. Усе тривало секунди, але ці секунди тягнулися, як вічність.

Вдарило. Не сильно — радше доторк, ніж удар, але достатньо, щоб серце в грудях стиснулося. Автівку трохи розвернуло, маршрутку занесло на мокрому асфальті, і лише завдяки досвіду Михайло втримав її.

Після цього настала тиша. Пасажири — перелякані, але цілі. Руслан кинувся перевіряти салон, хтось у кутку схлипував, хтось шепотів молитву. А з машини тим часом вискочив молодик — ледь не хлопчисько, з переляканими, але нахабно напруженими очима.

— Ви що робите?! — закричав він. — Ви мене підрізали! У мене тепер машина побита! Ви, маршрутники, летите, як скажені!

Руслан вже було націлився відповісти — різко, по-чоловічому, але Михайло тільки підняв руку. Вийшов із кабіни, підійшов до хлопця. Дощ сіявся на обох, і якийсь час вони стояли мовчки — старший і молодший, досвід і гарячість.

— Синку, — тихо сказав Михайло, — ти сьогодні вдруге народився.
— Та ви… — почав було хлопець, але водій не дав договорити.
— Якби я загальмував на секунду пізніше, тебе б витягували звідти кусками. Це не гра. Тут не буває «заново». Тут або ти обережний — або тебе вже нема.

Слова прозвучали спокійно, але в них була сила. Така, що змусила хлопця опустити очі. Руслан тим часом викликав поліцію, і поки всі чекали, до Михайла підходили пасажири — дякували, хтось пропонував воду, хтось просто казав: «Головне, що живі».

Коли приїхали поліцейські, переглянули камери, вислухали свідків — стало ясно: винен молодик. Не пропустив, не зреагував, сам створив небезпеку.
І тоді він, вже без нахабства, зніяковіло підійшов до Михайла. Простягнув руку:

— Вибачте… Я був дурний. Я не подивився. Дякую, що врятували.
Михайло лише кивнув:
— Просто запам’ятай. Дорога не пробачає легковажності. Вона вчить, але уроки у неї жорсткі.

Того вечора вони з Русланом сиділи біля гаража, дивились, як дощ збігає по лобовому склу, немов витираючи денний пил з пам’яті. Обидва мовчали. Кожен думав про своє.
Нарешті Михайло промовив:

— Знаєш, Руслане, дорога — як життя. Якщо летиш бездумно, можеш не встигнути зупинитись тоді, коли треба.
Руслан глянув на нього й ледь усміхнувся:
— Головне — щоб поруч був хтось, хто вміє вчасно натиснути на гальма.

Вони ще довго сиділи мовчки. І за цим спокоєм було щось більше, ніж просто кінець важкого дня. Це була тиха вдячність — за те, що сьогодні обійшлося. І за те, що життя, попри все, ще дало шанс.