Розділ 33. Напарник — це другий я

Після тієї історії Руслан ніби прокинувся. Щось в ньому перевернулось, мовби в голові клацнуло: «Досить». Бо він добре розумів — один неправильний поворот, і його життя злетить з дороги. А в нього — не лише робота, в нього вдома двоє дітей: донечка, що щойно пішла до першого класу, і маленький син, що щовечора чекав тата біля вікна. А ще — дружина, тиха і вірна, яка терпіла все, навіть ті дні, коли Руслан приходив додому з запахом алкоголю й порожнім поглядом. А від цієї роботи і заробітків залежав благоустрій його родини. А так звана дружба з Леонідом вела його в прірву.

Було Руслану всього двадцять вісім. Але за той короткий час життя вже встигло його трохи вдарити: борги за ремонт квартири, лікарня з малим бо син дуже хворів, недоспані ночі, сварки з дружиною. І тоді ще цей Леонід зі своїм злим язиком та «сто грам за правду». Але не витримав Руслан. Дійшло до того, що коли Леонід знову почав підколювати його на очах інших водіїв, мовляв, «що, тепер святий, Михайло тебе підкаблучив?», Руслан спокійно підійшов, глянув йому в очі, і — двічі вдарив чітко, без зайвих слів, по щелепі. Леонід упав на землю, хапаючись за обличчя. В дворі бази запала тиша.

— Я тобі, падло, більше не друг, — сказав Руслан рівно. — І не підходь. Я тобі не Сергій і не дурень. Мені життя треба будувати, а не в лайні топитись. Всі чекали продовження бійки, але Леонид ще раз підтвердив свою підлу і лякливу натуру. Він сказав, що ніколи цього Руслану не пробачить і відійшов в бік.

З того дня про «дружбу» Руслана з Леонідом більше ніхто не чув. А Руслан наче розцвів. Відмовився навіть від символічного шампанського на чиємусь дні народження. Пояснював просто:

— Якщо не п’ю — значить, не п’ю. І все, зав'язав. Навіть пива не дозволяв собі вживати. Він казав: замість пива, краще дітям куплю цукерки, а дружині квіти і велике дякую, що вона в мене є.

Михайло про історію з Леонідом дізнався не від Руслана, а від Василя — старшого водія, що давно все бачив і розумів. Але він не пішов до Руслана з похвалою. Він мовчав. Бо розумів: справжнє каяття не потребує орденів. Воно або є, або ні.

І от якраз у ті дні вони із Русланом стали на плановий ремонт. Автобус мав трохи відпочити: мастило замінити, колодки замінити, шкворні прошприцювати, карданний вал прошприцувати. Це був довгий день, але обидва працювали злагоджено, мов механізм — один підтягує, другий подає ключ, один дивиться зверху, інший лізе знизу.

Після всього сіли на стареньку лавку біля гаража. В термосі — кава, в очах — тиша.

— Михайле, — сказав Руслан, — я хотів подякувати. За те, що не зневажив мене. За те, що не побіг жалітись і не почав за спиною щось плести. Це багато значить.

Михайло лише відпив ковток кави і мовив:

— Напарник — це другий я. Якщо я тобі не довіряю — як ми людей возити будемо?

Руслан кивнув.

— Я зрозумів. Більше не слухатиму чужого, злого язика. Коли щось — скажу прямо. Тобі, а не Леоніду, не базару. Бо ти — мій напарник. А я обрав: роботу, дітей, дружину… і тверезість. Горілка — не для мене. Вона все нищить. Я це вже відчув. І головне, я не виправдовуюсь перед тобою, я кажу так як є, тому що ти правий а я тебе образив.

Вони посиділи ще трохи мовчки. Вечоріло. Над базою зависала тиха синява неба, а десь поруч гавкав пес.

Михайло тихо сказав:

— Знаєш, Руслане, водій маршрутки — це не тільки кермо тримати. Це життя людей тримати. І як у когось з нас руки тремтять, бо вчора був "вечір з друзями", то завтра хтось може не доїхати додому. Або ми самі.

Руслан стиснув губи й подивився прямо:

— Не буде більше таких вечорів. Я вибрав інше. Жити — це не пити. Тим більше для маршрутчика для, якого це мусить бути життя, бо інші тут не втримаються.

І в той вечір між ними утворилось щось більше, ніж напарництво. Це була дружба, перевірена роботою, помилками й прощенням. Дружба, яка не хвалиться, не кричить, не позує. Просто

є. Як справжній напарник. Другий я.