Розділ 32. Що таке злий язик

Михайло й Руслан працювали разом уже два роки. За цей час стали не просто напарниками — майже братами. Знали, коли кого підмінити, коли хто хворіє, коли в кого діти мають виступ у школі або треба терміново відвезти дружину до лікаря. Така співпраця — велика рідкість у світі маршрутників, де кожен сам за себе, а ще часто — один проти одного.

Але з Русланом Михайло працював не відразу. Спочатку був Сергій — язикатий, завжди з посмішкою, але з гострими зубами. Та й язик у нього був, як лезо. Спочатку Михайло не звертав уваги, думав: «Ну, трохи балакучий, не біда». Але з часом балаканина обернулась на справжню шкоду: то пасажири починають уникати рейсів Михайла, бо Сергій, щось там наказав брехливо, то господар чує, що Михайло не бажає їздити, а насправді автобус був несправний і Матвій його ремонтував. Також брехав господареві, що Михайло не має бажання їздити. Усе бездоказово, але одне до одного, це робило свою пошану справу.

Якось Михайло зібрався, пішов до Петра Миколайовича і прямо сказав:

— Або я, або Сергій. Я працювати коли підлість кожен день не буду. Тому або він або я.

Петро Миколайович чоловік був хоч і жорсткий, але справедливий. Перевірив, подумав і… Сергія звільнив. А замість нього приставив Руслана — скромного, тихого, з двома дітьми й великим боргом по кредиту за ремонт квартири. Михайло зрадів — бо Руслан був з тих, що не брешуть, не пліткують, і свою справу знають.

Та де там… не минуло й двох років, як тінь минулого знову нагадала про себе. Виплив Леонід — друг Сергія. Той самий, що завжди знав, кому й коли нашептати щось у вухо. Він не працював на маршрутах, але крутитвся біля них постійно: то шини привезе, то оливу десь «по знайомству» запропонує, то хтось йому роботу підкине — словом, в усіх справах, але ніде не відповідає.

І почав Леонід нишком під’їдати довіру Руслана до Михайла. Спочатку невинно:

— А що твій напарник, не буває, що більше собі пасажирів лишає обираючи кращі дні?

А потім глибше:

— А ти не чув, як він казав, що йому з тобою важко, бо ти повільний і взагалі з села?

І вже пішли по «сто грам за розмовою». Руслан не пияк, але по-трошку, по-чарці, і язик розв’язується, і думки темнішають. Леонід сипав у вуха отруту майстерно:

— Михайло? Та він себе святим вважає! Згадаєш моє слово — підставить тебе, як Сергія.

— Він же навіть сто грам не п’є, що, себе кращим вважає? — сміявся Леонід. — А пасажирів як називає? «Селюки», кажу тобі! І дівчатам не посміхається, хоч вони йому від серця дякують. Та що з нього візьмеш? Корчить із себе начальника.

Руслан слухав, сміявся, пив. І щось починало скреготіти в душі. Наче хробак заліз і точить зсередини.

Одного дня Руслан, уже трішки нетверезий, прийшов на базу і почав голосно розказувати:

— А що Михайло? Мовчить, бо думає, що святий! Думає, я нічого не бачу? Думає, що я не зрозумію, як він пасажирів на свої рейси більше має?

Це почув Петро Миколайович. Коли Руслан пішов, він подзвонив Михайлу:

— Приїдь завтра. Поговоримо.

Михайло приїхав. Спокійно, без паніки. Вислухав усе. А потім коротко відповів:

— Я все знаю. І про Леоніда, і про Сергія, і що Руслана вже кілька разів бачили нетверезим. Я не святий, Петре Миколайовичу. Але я не п’ю, бо за кермом — не можна. І не суджу інших — але не хочу, щоб через мене люди вмирали. Ви рішайте, як вважаєте за потрібне.

І поїхав. Серце важке, як камінь. Бо Руслана він поважав.

А за кілька днів Руслан сам підійшов. Очі червоні. Виглядав погано.

— Пробач, Михайле… Леонід… Я повірив, а ти ж завжди був чесний зі мною. Не знаю, як мені тепер…

Михайло довго мовчав. А потім сказав:

— Злий язик — це як іржа. Якщо не зчистиш — з'їсть усе. Добре, що встиг зупинитися. Не всі встигають.

І подав руку.

Бо в житті маршрутника — як у дорозі. Головне — вчасно загальмувати, поки не влетів у біду. А ще важливіше — вміти прощати. Бо зла вистачає. А добра — завжди бракує.