Розділ 30. Веселі історії з нелегких доріг

Світ маршрутників — це не просто колектив. Це — держава зі своїми законами, звичаями, тіньовими договорами та мовчазною присягою: поважай дорогу і тих, хто нею їде. Тут немає мундирів, погонів і печаток, але є честь. І коли її втрачаєш — виникають неочікувані негаразди.

У цьому світі все просто: вийшов на лінію — тримайся графіка. Не лізь поперед інших, не підрізай, не кради пасажирів, не хами людям. Бо тут кожен день — це як залік у школі совісті. Один раз зірвеш рейс — і про тебе говоритимуть тиждень. Другий — і вже ніхто не привітається на стоянці.

Михайло свій «залік» складав щодня. В нього не було вишуканих фраз, але було щось важливіше — спокійна гідність. Він не сперечався, не вдавав героя, але всі знали: якщо Михайло щось сказав, то так воно і буде. Не тому, що він грізний, а тому, що він — справедливий.

Того ранку все йшло, як зазвичай. Нічна прохолода ще трималася на асфальті, у салоні пахло свіжим хлібом — хтось із пасажирів віз буханці з магазину. З радіо тихо звучала старенька «Океан Ельзи», і навіть сонце, здавалося, сьогодні вставало з добрим настроєм.

Михайло любив ці перші рейси. Коли ще місто не зовсім прокинулось, коли люди не сваряться, не спішать, а просто мовчки дивляться в вікно. У кожного — свої думки, свої турботи. А він, за кермом, був наче диригент, який задає ритм усьому цьому ранковому потоку.

Та вже на другій зупинці щось здалося дивним. Людей — як кіт наплакав. Зазвичай тут стояла черга, а тепер лише дві бабусі з сумками та хлопчина зі смартфоном.

— Щось не те, — пробурмотів Михайло. — Або святковий день, або передній перед носом проїхав з порушенням графіка..

І відчуття не підвело. За кількасот метрів попереду він побачив знайому білу маршрутку. Така сама марка, той самий маршрутний номер — тільки їхати вона мала не зараз, а пів години тому.

Петро.
Так, це був саме він. Веселий, завжди усміхнений, але з характером — «як газова горілка»: тільки піднеси іскру — вже спалахує. Колись разом починали, а тепер Петро все частіше «грав не за правилами».

Михайло стиснув кермо.
— Ех, Петре, Петре… не вчишся ти, що не можна чинити підлість.

На очах — знайома картина: Петро зупиняється на кожній зупинці, відчиняє двері, кричить:
— Поїхали швидше! Без заторів! З комфортом!
І люди, звісно, сідають. Хто б відмовився їхати швидше?

Але Михайло знав — це не просто дрібниця. Це порушення графіка, це неповага. У маршрутному світі такі речі запам’ятовуються надовго.

Він міг би сигналити, підрізати, навіть перекрити дорогу — дехто так і робив. Але не він. Михайло не збирався опускатися до базарних розбірок. Він просто зупинився, дістав смартфон, зробив кілька знімків — Петро на маршруті, час, місце, навіть табло з годинами позаду. І написав коротке повідомлення власнику:

> «Петро поїхав переді мною, хоча мав бути за пів години. Фіксую. Прошу розібратися».

Жодних образ, жодних емоцій — просто факт. Бо коли людина права, їй не треба кричати.

Потім Михайло посміхнувся і подумав:
— А чого, власне, засмучуватись? Графік — то ще не вирок. Головне — честь.

І вирішив діяти по-своєму. На наступному колі він стартував трохи раніше, акуратно, без метушні, але розрахував усе так, щоб опинитись перед Петром. І коли той побачив знайомий задній бампер Михайлової маршрутки — на обличчі його з’явилася така гримаса, ніби лимон з’їв.

Михайло не дивився у дзеркало, але відчував той погляд. А пасажири тим часом жартували:

— Що, гонки маршруток почалися?
— Та ні, — усміхнувся Михайло, — просто хтось сьогодні вирішив, що час — поняття відносне.

Сміх прокотився салоном. Атмосфера стала легшою. Навіть старенька бабуся, що сиділа біля вікна, сказала:
— Синку, видно, тебе Бог бережe. Ти спокійний, як вода в криниці.

— Бо криницю не штормить, бабцю, — відповів Михайло, — якщо вона глибока.

Ті слова запам’яталися йому самому.

Того дня він відкатав маршрут, як завжди — чесно, спокійно, без надриву. А через кілька днів Петро вже не порушував. Видно, господар йому «вкрутив гайки». І навіть привітався, хоч трохи зніяковіло.

— Мир? — запитав Михайло, стискаючи йому руку.
— Мир, — буркнув Петро. — Я перегнув. Більше не буду.

І посміхнувся. По-справжньому.

Так і живуть маршрутники — між дорогами, пасажирами, жартами і справедливістю. Кожен день — нова історія. Весела, нервова, часом гірка, але завжди справжня.

Бо дорога — то не лише асфальт. Це — випробування характеру.
І хто зумів залишитись чесним на цьому шляху, той вже переможець.

Михайло знав: можна виграти рейс, можна програти день, але головне — не втратити людяність. І коли ввечері він загнав маршрутку в гараж, витер кермо й вимкнув світло, тихо промовив:

— Дякую, Господи, що сьогодні ніхто не забув, хто ми є насправді.