Розділ 29. Не без хмар

Життя водія — це дорога. Пряма, звивиста, з підйомами і спусками, із сонцем у вітровому склі і дощем, що лупить по капоту. І навіть коли здається, що ти вже знаєш кожен поворот, кожну яму, кожну світлофорну паузу, дорога все одно знаходить спосіб нагадати: ти не всесильний. І що головне в ній — не швидкість, а зосередженість.

Той день почався не з кави, а з роздратування. Будильник не задзвонив, телефон завис — замість дзвінка чорний екран. Прокинувся пізніше, ніж треба. Вода в крані — крижана. Чайник не закипів, бо вилка в розетці погано контактувала. Дружина — знервована, дитина — плаче, бо не може знайти зошит. Навіть собака, який завжди махав хвостом, тепер буркнув з-під столу.

— «От і день почався…» — буркнув собі Михайло, натягуючи куртку.

Він поспішав. Душу стискало відчуття запізнення — не лише фізичного, а й внутрішнього.
Коли все зранку йде шкереберть, ніби весь світ домовився перевірити, скільки в тобі терпіння.
І хоч досвід навчив його не злитися на дрібниці, цього разу спокій тріщав по швах.

Дорога до стоянки здалася довшою, ніж зазвичай.
Він мовчки завів двигун своєї маршрутки, перевірив дзеркала, документи, механік, лікар — і, не сказавши ні слова, виїхав.
Повітря було важке, як перед дощем. Не справжній шторм, але ті самі “хмари”, що іноді приходять не з неба, а з середини.

На перших зупинках пасажири заходили звично: сонні обличчя, запах кави, телефони в руках.
Михайло дивився в дзеркало й намагався зібратися. Та кожна дрібниця дратувала — чоловік, який заплатив м’ятою купюрою, жінка, що довго копирсалася в сумці, студент, який зайшов із кавою, що розплескалася по сходинках.
Дрібниці, але саме вони іноді стають останньою краплею.

Далі — суцільний потік. Машини сунули одна за одною, хтось підрізав, хтось сигналив.
Михайло глянув на годинник — уже мінус десять хвилин до графіка.
А Петро Миколайович, диспетчер, був людиною доброю, але пунктуальною до дріб’язку.
«Запізнишся — слухай нотацію пів години», — подумав Михайло і трохи піддав газу.

Попереду — старенький бус. Йшов він, як черепаха, наче в нього двигун доживав останні дні.
Михайло блимнув фарами, натиснув сигнал — нуль реакції.
«Ну гаразд, давай, обженемо», — майнула думка.

Рішення — як клацання вимикача. Газ. Маневр. Поворот голови.
А потім — мить, яка тягнеться вічність.

З прилеглого двору, майже без попередження, повільно виїхав старий «Москвич» — блідо-зелений, із хромованим бампером і вицвілими номерами.
Здавалося, він з’явився нізвідки, як спогад з минулого, що виринув у найнеочікуваніший момент.
Михайло втиснув гальма, відчув, як зупиняється час, але — пізно.
Глухий удар, металевий скрегіт, різкий запах гуми.

Усе стихло. Лише двигуни ще гули, мов серця, що не встигли зрозуміти, що сталося.
Михайло стояв, тримаючись за кермо. Руки тремтіли. У дзеркалі — розгублені пасажири.
Вийшов. Дихання коротке, але рівне.
«Москвич» — зім’ятий капот, деформоване крило. У маршрутки — подряпаний бампер і тріснуте скло фари.

Із «Москвича» вийшов чоловік років шістдесяти. Сивий, з м’яким поглядом, у потертій куртці.
— «Ну що, дістали одне одного…» — сумно всміхнувся він. — «Головне, що живі.»

Це був Матвій. Водій із минулого покоління — спокійний, врівноважений, без показної мудрості, але з тією гідністю, яку дає досвід.
Михайло вибачився, потиснув руку.
Разом вони оглянули пошкодження, викликали поліцію. Без сварок, без лайки, без криків «ти винен».
Просто двоє людей, які зрозуміли, що доля іноді штовхає лобами не для зла, а щоб когось чомусь навчити.

Поки чекали, Матвій розповів, що той «Москвич» — ще батьків. Сам лагодить, сам фарбує, бо пам’ять.
— «Отак воно й буває, — каже. — Бережеш, ремонтуєш, а потім — бах. І все. Але ж то залізо. Люди — ось що важливо.»

Михайло мовчав. Він знав: правий. І справа не в грошах, не в бампері, не в страховці.
А в тому, щоб лишатися людиною навіть у момент, коли хочеться крикнути.

Виписали протокол, обмінялися документами, і на тому все скінчилося.
Матвій попрощався з простою фразою:
— «Бережи себе, хлопче. І не спіши нікуди. Зрештою, усі дороги ведуть туди ж — питання тільки, як доїдеш.»

Ці слова Михайло запам’ятав.
Не через трагізм — аварія була дрібною. А через те, що в них було більше правди, ніж у будь-яких настановах.

Того дня він не завершив рейс, не виконав план, не заробив нічого.
Але отримав інше — нагадування, що навіть найдосвідченіший водій може потрапити під хмари.
І добре, якщо вони без грому.

Наступного ранку Михайло встав раніше, ніж зазвичай.
Поставив чайник, погладив дитину по голові, поцілував дружину.
Перед виїздом перевірив кожне колесо, кожне дзеркало, кожну дрібницю.
Сів в кабіну, глянув на небо — хмари розходились, і перші промені сонця ковзали по лобовому склу.

Він посміхнувся.
— «Ну що, дорога… без тебе життя ніяк. Але цього разу — спокійно. Без поспіху.»

І рушив. Повільно, уважно, як той, хто вже зрозумів: головне не уникнути хмар, а вміти їх пережити.