Розділ 28. Господар із людським обличчям

Петра Миколайовича боялися, поважали й, що найголовніше — не проклинали. А це, як казав Руслан, «вже неабиякий комплімент для господаря маршруту». Це тому що певно в людині є щось добре і кортсне для людей, перед Богом.

Високий, підтягнутий, завжди охайний — він рідко з’являвся на базі, але коли з’являвся — тиша стояла така, що аж мотор «пирсав» з остраху. Його не треба було боятись через крики чи кулаки — ні. Петро Миколайович мав іншу зброю: чесне слово, чіткий розрахунок і здатність тримати слово навіть тоді, коли інші б пішли на принцип. Тобто, понад усе він вважав своє чесне слово, а не обставини чи користь.

Усі водії знали головне правило: щоденний план. Але на відміну від інших підприємців, що душили хлопців цифрами, Петро Миколайович ставив план у межах розумного — десь 70% від того, що брали інші господарі на цьому ж напрямку. Більше того, після заправки та сплати цього плану, усе, що залишалось, водії мали повне право залишати собі. Без зайвих питань, без лічильників на кожен оберт колеса.

— «Хочеш мати гроші — крутись, але з розумом», — якось сказав він Михайлу. — «А я вам заважати не буду. Головне — щоб люди не скаржились, машина не ламалась і на рейс виходила справна.». А в іншому, хто як працює, той так і заробляє, в тому рахунку і я теж.

Саме ця невтручаність була цінністю. Петро Миколайович не влазив у передачі змін, не чіплявся до того, хто з ким їздить, як ділять гроші. Все було на довірі, хоч і під оком — бо знав, що слухи на базі ширяться швидше, ніж дизель тече з пробитого бака. А заробляв він з кількості маршрутів, які він мав і ненав'язливо контролював для спільного блага.

Михайло з Русланом часто обговорювали, що саме такий підхід і тримає їх тут. Адже коли знаєш, що не ошукають, що за ремонт віддадуть, що не змусять стояти під кабінетом з простягнутою рукою — то й працюється інакше. Петро Миколайович завжди відшкодовував витрати на ремонти, якщо водії самі займалися технікою. Справедливо, спокійно, без зайвих емоцій: приніс накладну, показав фото — отримай гроші і за роботу теж.

Попри те, що він обіймав поважну посаду — замісник начальника обласного ДАІ — він жодного разу не скористався нею для прикриття “своїх”. І Михайло, і Руслан були оштрафовані кілька разів, як і всі. Без дзвінків, без «вирішимо», без зневаги.

— «Я вам дахом не буду. Можу бути господарем, партнером, але не “кришою”», — говорив він ім неодноразово.

Така позиція дивувала багатьох. Але саме вона й тримала біля нього водіїв — як команду. Колектив, який не просто “мотав кола” за день, а працював на совість. Бо знали: тут не дурять. Тут шанують.

Окремо Петро Миколайович слідкував за репутацією. Якщо хтось нахамив пасажиру, влаштував бешкет або не вийшов на рейс — це обговорювалось. Спокійно, але серйозно. Другий шанс давав, але тільки один. Потім — прощавай.

Він ніколи не кричав. Але коли говорив спокійно — кожне слово падало на душу, як бетонна плита. І не через страх — через сором перед гідною людиною.

І ще — він ніколи не забував дякувати. Перед святами залишав “копійку” на картку, хвалив при пасажирах, якщо чув добрі відгуки, а бувало — приїздив просто сказати:

— «Бачив, як ти того діда на зупинці під руки взяв. Молодець. Так тримай.». І на свята не жалів подарунки. Також, якщо біда в когось, не залишався осторонь, допомогав ненав'язливо, чим міг.

Для когось — дрібниця, а для водія — повага, якої не купиш.

І саме через це — кожен у його команді відчував: вони не найманці, а частина чогось більшого. Команди, де за тебе не вирішують, але з тобою рахуються.

Таке буває нечасто. Але коли трапляється —

це не просто робота. Це — дім.