День минув звичайно. Без дощу, без аварій, без криків. Звичний міський рух, розмірений, як подих старого мегаполіса, що вже звик до всього. Люди входили в маршрутку з ранковою сонливістю, а виходили з вечірньою втомою.
Михайло тримав кермо впевнено, як давній товариш. Він знав кожну яму, кожен поворот і кожен світлофор на своєму маршруті. Його руки працювали автоматично, але думки часом летіли далеко — до дружини, до вечірнього чаю, до того, як колись він мріяв про власну справу, а потім зрозумів: головне не бізнес, а спокій у серці.
Коли сонце сіло, і місто загорілося розмитими відблисками неону, настала тиша. Останній рейс. Пасажири виходили повільно, ніби не хотіли прощатися з теплом салону, де грала спокійна радіомелодія.
Хтось подякував, хтось просто кивнув. Двері за останнім пасажиром зачинилися з м’яким шипінням, і Михайло вже збирався рушати до депо. Та раптом його погляд зачепився за щось темне під переднім сидінням.
— «Ого...» — пробурмотів він і нахилився.
То був згорток. Чорний целофан, перев’язаний синьою гумкою. Трохи важкуватий, дивно щільний.
Михайло витяг його обережно, мов щось вибухонебезпечне.
В салоні стояла тиша — лише двигун потріскував після зупинки, мов старий дід, що бурчить уві сні.
Він обережно розгорнув край плівки — і застиг.
Гроші. Купюра до купюри. Нові, хрусткі, щільно складені.
На око — не менше кількох сотень тисяч гривень.
Його серце гупнуло. Раз. Другий. Третій.
У голові — ніби вибух, потім тиша, потім — шепіт думок, одна голосніша за іншу:
«Може, хтось випадково залишив?»
«Може, це крадене?»
«А може, знак від Бога?..» Своєрідне випробування.
Він сидів і дивився на пакунок, як на спокусу. Та всередині, крізь шум думок, прорізався інший голос — спокійний, строгий, знайомий:
— «Михайле. Не твоє. Пам’ятай, як сам колись втрачав. Пам’ятай, як просив, щоб хоч хтось тоді вчинив по совісті.»
Він заплющив очі. Перед ним сплив спогад: тоді, коли в нього з машини вкрали денну виручку — останні гроші, які мали врятувати родину від боргу. І ніхто не допоміг. Ніхто не повернув.
Він тоді плакав — не від грошей, а від відчаю, що в людей вмерла совість.
Він глибоко вдихнув, завів двигун і поїхав до депо.
Ніч вже повністю огорнула місто, ліхтарі розмазували жовті кола на мокрому асфальті.
У диспетчерській світло було тепле, лампове, пахло кавою і мастилом.
Наталя — чергова диспетчерка — сиділа з журналом.
— «Наталю, ось це я знайшов після останнього рейсу. Під сидінням.»
Він поклав згорток на стіл.
— «Не знаю, чий. Але, якби Бог хотів, щоб воно було моє — то дав би мені в руки, а не під сидіння.»
Наталя глянула на нього довго, потім обережно взяла згорток і занотувала в журналі час, маршрут, номер машини.
— «Залишимо в сейфі. Може, знайдеться власник.»
— «Якщо не знайдеться — не чіпайте. Може, то випробування, а не дарунок.» впевнено сказав Михайло.
Він вийшов на двір. Осіннє повітря було прохолодне, чисте. Михайло підняв очі до неба. Хмари світліли від міських вогнів.
— «Господи... хай знайдеться той, кому ці гроші належать. А якщо ні — зроби так, як Ти вважаєш.»
Тієї ночі він довго не міг заснути.
Перед очима крутилися обличчя — усі, хто сьогодні заходив у маршрутку: старенька з букетом айстр, хлопчик з портфелем, чоловік у потертій куртці, жінка з важкою сумкою.
Хто з них міг залишити стільки грошей?
Та жоден не виглядав «багатим». І тим більше — безтурботним.
Два дні потому, зранку, в диспетчерську зайшла жінка.
Обличчя заплакане, руки тремтять, очі почервонілі.
— «Я... шукала. Вже третій день. Обійшла всі станції. У мене... у мене був згорток із грошима. На операцію тата. Ми збирали всім селом... Я поверталась із лікарні, змучена... І, здається, залишила в маршрутці.»
— «Який маршрут?» — спитала Наталя.
— «П’ятий. Водій — добрий чоловік. Старший, з борідкою. Він навіть дитині допоміг вилізти, пам’ятаю. У нього... добре серце.»
Наталя нічого не сказала. Лише відчинила сейф, дістала чорний згорток і поклала його перед жінкою.
Тієї миті жінка застигла. Її губи затремтіли. Вона не могла повірити. Потім опустилась на стілець і заплакала — так щиро, так гірко і вдячно, що навіть у Наталі зволожились очі.
— «Це... воно... Господи, дякую...»
І саме тоді у дверях з’явився Михайло. У робочій куртці, з термосом в руці.
Жінка підвела очі — і одразу впізнала його.
Вона не сказала нічого зайвого. Просто підійшла, поклала руку йому на плече і прошепотіла:
— «Ви врятували мого тата.»
Михайло трохи знітився.
— «Я просто не взяв чуже. А решту зробив Бог.»
Вона кивнула крізь сльози, стискаючи згорток, наче життя.
Того вечора Михайло знову сів за кермо своєї старої "десятої".
Салон був порожній, тиша ледь дихала. Радіо грало якусь спокійну мелодію, що нагадувала про дитинство — коли світ здавався простішим, а добро — зрозумілішим.
Він поклав долоню на кермо й тихо промовив:
— «Ну що, дівчино... Поїхали далі. У нас ще багато добра попереду.»
І здавалось, машина тихо зітхнула у відповідь.