Розділ 26: Плановий ремонт

Того дня маршрут стояв на паузі. Не було пасажирів, не було дзвінків від диспетчера, не було навіть звичного гулу двигуна під капотом. Був лише тихий шелест ранкового вітру й запах мастила, що просочився у стіни старого боксу.

Для когось — вихідний, день без метушні.
А для Михайла — день служби. Не рейс, а ремонт. І не просто технічна робота, а справжній ритуал — мов сповідь з гайковим ключем в руці.

Руслан, його напарник, вже був на місці. Стояв, спершись на капот, з чашкою кави й усмішкою, що завжди з’являлась перед важким днем.

— Ну що, брате, — кинув він, — почнемо з гальм?

— З гальм, — кивнув Михайло, натягуючи рукавиці. — Бо якщо нема чим зупинятись — далеко не заїдеш. Як у житті: головне — вміти вчасно натиснути на стоп.

Руслан розсміявся:
— О, знову твоя філософія! Але таки правда.

Вони працювали злагоджено, як добре налаштований механізм. Колеса поскидали одне за одним, супорти зняли, колодки — замінили. Михайло перевіряв пильовики, Руслан протирав циліндри, обидва говорили мало — бо робота вимагала зосередження.

Тиша, тільки стукіт металу й запах мастила.

Михайло любив цей процес. Коли руки брудні, але душа — чиста. Бо тут, під машиною, нема брехні, нема зайвих слів. Тут усе просто: або гайка затягнута, або ні. А в житті, думав він, було б добре, якби все так само було чітко.

— Готово! — вигукнув Руслан, коли затягнув останні болти. — Як по нотах!

— Тепер мотор, — відповів Михайло, відкриваючи кришку відсіку. — Десять тисяч позаду. Масло своє відслужило.

Він відкрутив зливний болт, пробку і чорний густий струмінь відпрацьованого масла потік в відро. Двигун ніби зітхне з полегшенням, коли буде залито нове, свіже масло. 

— Бачиш, Руслане, — промовив він, — це як гріхи сповідати. Старе треба злити, щоб нове вмістилось. Інакше — задихнеться душа.

— Тільки двигун, брате, все пробачить, якщо масло зекономиш, — усміхнувся Руслан, готуючи новий фільтр. — Він просто візьме й зупиниться, без моральних уроків.

— От тому і не економлю, — відказав Михайло. — Краще вже трохи переплатити, ніж потім дорого розплачуватись і в цьому теж мораль.

Поки мастило стікало, вони взялися за підвіску. Кожен підшипник, кожен палець, шкорень перевіряли уважно. Тиша була така, що чути, як падає гайка — дзвінко, ніби в церкві об дзвін.

— Ти знаєш, — мовив Руслан, — іноді здається, що ми не просто ремонтуємо залізо. Ми лікуємо душу і тим більш свою. Бо коли все відлагодиш, коли все рівно крутиться — і в серці стає рівніше.

Михайло підвів погляд.
— От це вже моя філософія, — сказав він. — Ти, дивись, зараз станеш проповідник механик серед механіків.

Після підвіски — кардан. Щотижневе шприцування. Михайло, лежачи під машиною на візку, рухався зосереджено, мов хірург.

— Шприцуй, брате, бо як зарипить — потім не відмажешся, — кинув він.

— Ага, — відгукнувся Руслан. — Пам’ятаєш, як торік не шприцували — і кардан затарабанив на трасі? Добре, що без пасажирів тоді були.

— Так і в житті, Руслане, — відповів Михайло, витираючи лоба. — Якщо не доглядати вчасно — потім рипить совість.

Руслан засміявся:
— Ти, брате, замість маршрутки міг би храм відкривати. Назвати його “Станція покаяння”!

— А що? Люди б приходили. Один — щоб душу прочистити, інший — щоб гальма поміняти. Головне, щоб обидва пішли з вірою, — підморгнув Михайло.

До вечора вони перевірили коробку передач, рідини, фільтри, навіть дрібниці — кожен гвинт. Ніхто не поспішав. Бо поспіх у такій справі — як брехня на сповіді: все одно потім вилізе.

Коли остання крапля свіжого мастила лягла на своє місце, Михайло витер руки й мовчки постояв біля буса. Метал блищав, наче дихав.

— Вона жива, — сказав він тихо. — Чуєш?

Руслан прислухався. Тиша. А потім — тихе покахикування стартера, короткий гуркіт двигуна, і мотор заспівав рівно, глибоко, впевнено.

— О, отак і має звучати життя, — всміхнувся Руслан. — Без фальші, без рипу, без збоїв.

Вони вийшли надвір. Уже смеркало. Повітря пахло дизелем і вологою землею. Сіли біля машини, дістали термос, налили по чашці чаю.

Михайло дивився на небо. Хмари повільно розходилися, і крізь них пробивався втомлений захід.

— От і все, — мовив Руслан, — як новонароджена.

— Та вона ще нас переживе, — відповів Михайло. — Бо зроблено з душею. А все, що з душею — живе довше.

Він перехрестився, як завжди після кожної роботи:
— Дякувати Богу, що все минуло добре. Завтра — знову в бій.

Руслан теж перехрестився.
— Ти знаєш, я іноді думаю, що ми з тобою не просто водії. Ми як священники на колесах. Людей возимо, долі слухаємо, мости будуємо між зупинками й серцями.

Михайло усміхнувся.
— І маршрутка — наш храм. А сьогодні ми його відновили.

Вони посиділи ще трохи мовчки. Втома приємно важчила руки, чай грів долоні. З гаража долинав тихий запах мастила — той самий, що чомусь завжди нагадував про спокій.

Коли Михайло йшов додому, він ще раз озирнувся.
Бус стояв під ліхтарем, блискучий, ніби живий. І в ту мить йому здалося, що машина теж дихає — готова знову везти добрих людей, добрі думки, добрі справи.

І він тихо прошепотів:
— Дякую, Господи, за ще один день. І за те, що навіть гайковий ключ може бути молитвою, якщо в руках — чесна праця.